|
Коли пахне смаленим. Носком... (Звіт про літні Карпати)
Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 18:05
|
| Pianist
 Offline
Повідомлення: 295
Стать: 
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007
|
“Петрос – відчуй себе Петросяном!”
27.07.І ось настав останній маслальний день. Восьмий по ліку. Останній день в горах під самим небом і сонцем, в підхмар’ї високих і світлих думок на благословенній землі українській, що зветься Карпати.
Завдяки Піаністу, який машинально нокаутував будильник, що надто надоїдав йому, всі йожики ще мирно досипали цілу годину. Потроху розворушившись, наші друзі допомагали один одному, готуючи хавку і звертаючи наш галасний невеличкий табір, лаштуючись в дорогу до нових вершин.
І ось вже в 9:30 ми виходимо на свою дорогу. Трохи згодом з полонини, на яку ми вийшли, перед нашим зором відкрився просто фантастичної краси вранішній Петрос, зовсім не такий, як вчорашній, похмурий та невеселий, вкритий синьою імлою, схожий на сивочолого діда, що гордо здіймав в небо свою кам’яну голову. Тепер він видавався нам набагато привітнішим, смарагдово-зеленим та трохи грайливим, мов молодий гарний парубок. Справа від нього виднілась трохи менша гора – “Петросянчик”, як охрестив її Піаніст (насправді то був Петросул – 1855 м заввишки). Тепер наша дорога починає круто підійматися вгору. Радували око чорниця, малина та надзвичайне різномаїття трав і квітів – бриндушки, як їх мило називає місцевий люд. Знову заходимо в смерековий ліс. “Тут недовго, через 45 хвилин будете”, - казали нам бабусі, що збирали афени. Ми вже знаємо, що таке 45 карпатських хвилин.
Виходимо на відкриту місцевість. Тепер нам аж до кінця вгору і вгору. Могутній широкогрудий Петрос, чи Петрусь, як його лагідно назвав все той же Піаніст, всією своєю величчю нависає над нами, мов кам’яна вежа, що, здається, от-от впаде і роздавить нас, таких маленьких і незначних.
Вода, яку ми брали тут зі струмка, має ніжний присмак духмяного чебрецю, що пухнастим килимом вкриває землю. Йдемо далі, освіжаючись цією кришталево-чистою холодною водою, заглиблені в священний простір цього Храму Природи.
Збившись з вірної дороги, уходимо вбік, огинаючи Петрос і цілячись вивалитись на сідловину між Петросом і Петросулом. Он на сході здіймається в небо Говерла – найвища вершина України (2061). Тим часом остаточно губимо бодай якусь стежку, підійматися стає все важче і важче, йдучи прямо на вершину. Малєнькій Йож, очевидно згадавши, що вона йож, повзе на четвереньках, кажучи при цьому, що так набагато легше.
Протоптавши за собою нову стежку (всі чомусь підіймалися з іншого боку, але це ж нецікаво!), нарешті вилазимо на сідловину по північному схилу. Макс погоджується посидіти на рюкзаках, поки ми зганяємо нагору. І от ми вп’ятьох, Аліна, Іра, Валік, Черкес і Піаніст, долаємо останні метри підйому, взявшись разом за руки, ідучи в одну ногу (аби ніхто першим не вискочив на вершину). В Черкеса, видно, прогресує горняшка – його нудить. Хе! Менше треба було макарон жерти! Хтось із нас взагалі вперше стоїть на двох тисячах, хтось вдруге, а може і втретє, згадуючи, як це було вперше. І всі ми - вперше підіймаємося на Петрос. Так багато за цей час наслухалися про нього, і от вона – довгожданна мить! Мить щаслива і радісна, коли ти стоїш на самому вершечку, а внизу, у твоїх ніг видно увесь білий світ. В цю мить ти прирівнюєш себедо олімпійських богів, в цю мить ти дивишся на землю з їх висоти. В цю мить хочеться зробити щось безглузде, вірніше щось таке, що виривається з самого серця: припасти навколішки до землі, щось викрикнути на повні груди, пострибати на одній нозі, мов дикун, чи постояти верх ногами на вухах.
Ось він – Петрос і жовта табличка, на якій значиться “2020 м.н.р.м.” А он де Говерла і Чорногорський хребет, що тягнеться в синю даль. На півночі в долині розляглися на теплому сонечку пузаті хатки Лазіщини, а трохи лівіше майорить Ясиня.
Піаніст зафіксував точний час сходження на Петрос – 13:20. І от вони, аццкі танці на Петросі на фоні гір. На нас таращилися здивовані очі матрасників і дуристів, яких було тут, як оселедців в бочці, і які явно занудьгували б, якби не наша присутність. Ще б пак! Таке не часто можна побачити! Черкес, забувши про свою горняшку і обіцянку до Франківська... ну, самі знаєте, що зробити, виконував свої прямі обов’язки фотографа. Хм, а потім все рівно будуть говорити: “Фотошоп, фотошоп!” Аліна з Піаністом взяли собі на згадку по шматочку Петроса, після чого він став на сантиметр нижчим. Ну, звиняйте! Дуристи ж як-не-як... На аркуші паперу, приклеїному до дерев’яного стовпа, Піаніст вирішив залишити свій автограф, написавши: “Наші гори – найкращі! Київ-2006”. На дорожньому вказівнику виднівся напис: “Говерла – 6 км (4 год), Кваси – 14 км (6 год)”. Ми ще довго з нього перлися, оце так придумали міряти відстань карпатськими годинами! Вірячи цьому вказівнику, Кваси знаходилися дещо в іншому місці, ніж ми думали. Все-таки добі люди підказали, що краще йти саме цією дорогою. Це означало, що ми вдруге, але вже з рюкзаками, вилізимо на Петрос! Ну як справжні джигіти, тобто вуйки. З першого ж разу двічі побувати на Петросі за один похід! Це, мабуть, мрія кожного нормального дуриста! Зробивши наостанок свою фірмову зірочку, таким чином сказавши “Привіт!” всім навколишнім горам, спішимо вниз, радіючи за Макса, що він таки не пропустить головного.
Пообідавши майже на двох тисячах метрів (ніколи ще так високо нам не доводилося займатися цією приємною справою), ми кидаємо всі свої сили аби вдруге зійти на Петрос.
- Я й не думала, що з рюкзаками та ще й після обіду ми так легко виліземо на гору, - дивувалась Малєнькій Йожик. Перед нами ще неблизька дорога до Квасів по 15-му маршруту. Одні нам кажуть, що до Квасів 6 годин ходьби без рюкзаків, інший хлопак посміхаючись, мовляв, знаю, що таке ці карпатські милі, каже, що години за 2 дійдемо гарним темпом. Попрощавшись з великою горою за її гостинність (все-таки аж двічі нас прийняла!), рушаємо в свою останню дорогу, своєрідну фінішну пряму. Піаніст мріє напитися мінеральної води в Квасах, яка, як кажуть, квасна.
Макс, який затримався на Петросі (ну він же тільки перший раз там!), наздогнавши групу вже нас підганяє вперед. І як це йому вдавалося?! Такі аццкі мозолі понатирав, а йде, як нічого не бувало! Ще й свою здоровенну косметичку за плечима таскає, як пір’їну! (Певно, він туди понапихав гантель, аби підтримувати свою форму).
Таки так, зі сторони Квасів Петрос взагалі ледь помітний як невеликий горбок на хребті. “Добре все-таки, що вийшло саме так, як вийшло, що ми пішли через Лазіщину”, - думав кожен. Попереду нас здіймався Шешул, зліва – Менчиль. Траверсна дорога, що бігла полониною, огинала майже півколом долину, а потім другою петлею – Шешул. Над горизонтом здіймалась красива шапочка Говерли та весь Чорногорський хребет.
- Ось десь там і знаходиться Гутин-Томнатик. Помахайте йому рукою, - розважав дівчат своїми знаннями Піаніст. – Якщо колись тут ще будемо, то обов’язково треба буде на нього зійти, - говорив він далі, звертаючись вже до Валіка.
А дорога все йшла вперед мимо полонин Шешул та Менчул і навіть не думала закінчуватися. Небо вкрилося легенькими хмарками і почав накрапати дощик.
- Це не надовго. Тож не спішіть вдягати дощовики, - заспокоїла нас синоптик.
Робимо 10-тихвилинний привал на чорницю – таки всім сподобалось це аццке пійло. Для підняття бойового, тобто маслального духу співаємо своїх улюблених пісень. Спускаємося до невеличкого гуцульського поселення в надії затоваритися бринзою та молоком і, бачучи хелікоптер, під’їхати пошвидше до Квасів. Щодо останнього, то нам запропонували шикарні місця верхи на конвах, тобто бідонах з молоком і загилили зовсім безбожну ціну, на що ми чемненько відмовились.
Ох ці гуцули! Як скажуть щось таке, то й не знаєш, що робити, чи сміятися, чи плакати. В них “йо-йо” означає “так”, а чого варта сама лишень фраза “конва ригає”! не відразу ми допетрали, що це з бідону молоко перехльостується! А бринза лишилась на іншій полонині, в яку ми не захотіли спускатися... Ну, певно, вже іншим разом. Буде мотивація, аби поїхати знову в Карпати.
Нашу дорогу перекрили нам троє конячок, зовсім молодняк, і грозилися гоцнути нас. Нерозгубившись, Малєнькій Йожик спробувала затоваришувати з ними, та вони не такі дурні, як їй то здавалося, щоб перти її рюкзак. Черговий вказівник біля дороги завіряв нас, що ми геройськи подолали ще одну карпатську милю і що ми знаходимося на висоті 1700 з хріном метрів над рівнем моря.
- Як так може бути? Може 700 метрів? – Дивувались єжи.
- Всього 1700 метрів до моря!.. – Повеселішав натомість Піаніст.
Макс на привалі не втерпів, щоб не випити “корочку” отстоянки, даруйте, настоянки. Аліна, яка все більше стала замислюватись над тим, болять в неї ноги чи ні, теж зіставила йому компанію. Після чого вона ще довго маслала, як на реактивному паливі, горлаючи пісні не своїм голосом. Черкес нагадував пінгвіна, який для балансування розставляє вбоки свої лапки та перестрибує з ноги на ногу.
Спустившись до річки, немов ставлячи на рейхстаг своє знамено, ставимо свої палатки в останній раз, мітячи свою територію. Макс вирішив прогулятися до Квасів, заодно й дізнатися, чи далеко до них (Не нагулявся хлопчина за цілий день! Прям як в тій пісні зі словами “Не нагулялся я еще...”), і пропав безслідно. Піаніст по темному лазячи до річки з Аліною ледве повернувся живим (в слідуючий раз треба брати з собою вірьовку, аби безпечно дюльферятися за водою). Попадавши на карємати біля огніски, кімаримо, поки чергові варять суп з топора.
Файно поївши, за філіжанкою добірного вина обговорюємо весь похід, згадуючи все: від масланніка на Довбушанці до носка Аліни. Найбільше компліментів перепало звісно нашим дівчатам. Аліну так взагалі “пронумерували”, назвавши Другою Гаїчкою. Якби не вони так нам, хлопакам, взагалі було б страшно дертися на ту Довбушанку. І мабуть точно сказав Піаніст, що за цей похід ми стали ближчими один до одного не на один сантиметр, після чого Валік пожартував, мовляв, наступного разу з собою в похід слід брати лінійку.
- Петрос – відчуй себе Петросяном! – Згадував Валік пригоди сьогоднішнього дня.
Черкес все вимагав “купе сєна” і навіть зробив геройський подвиг, що на війні прирівнювався до Червоної зірки, - відірвався від свого карємату і приніс гітару. Піаніст остаточно розстроїв гітару. Ще б пак не розстроїти після аццкого “Лукомор’я”, постійно приказуючи: “Это только присказка, сказка – впереди”.
Ось так, посьорбуючи кисіль, наші друзі засиділись до третьої години ночі. Підйом ранній, о пів на шосту, так як ми ще мусимо промаслать кілометри чотири до дизеля. Так, аби Піаніст знову зле не пожартував, всі лишились сидіти біля ватри насолоджуватись останньою безсонною нічкою в горах. І так один день з життя наших героїв непомітно перейшов у інший...
На шляху: г.Петрос (2020) – полонина Шешул – полонина Менчул – ночівля під Квасами.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...
|
Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 18:07
|
| Pianist
Offline
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007
|
Гуд бай, б’ютіфул Карпати!
28.07.Валік щось грав на гітарі, Макс підспівував йому, а решта колючих бійців мирно похрапувала, аж поки він не зіграв безсмертну “Гогію”, яка миттю підняла б на ноги навіть мертвого. Далі ми ще покімарили десь з півгодинки, поки не стало світать. Аби розворушитися та остаточно прогнати підступний сон, наші йожики стали грати в гру “Підйом!” Суть її заключається ось в чому: всі по черзі верещать щодуху “Підйом!”, але голосніше, ніж попередній йож. Програє той, хто не зміг перекричати свого попередника. Мабуть, від такого гвалту ми підняли на ноги всі Кваси.
Злегка перекусивши, складаємо палатки.
- І навіщо ми їх розставляли?
- Щоб потім зібрати!
Рюкзаки стали підозріло легкими і малими. Ну от підійшов час розставання з горами. Тут же згадались слова з однойменної пісні Висоцького:
“В суету городов и в потоки машин
Возвращаемся мы – просто некуда деться! –
И спускаемся вниз с покоренных вершин,
Оставляя в горах свое сердце.”
Мабуть кожен тоді про себе сказав пару слів на прощання горам, які за ці вісім днів у кожного залишили свій слід і стали ще ближчими і ріднішими, подякувавши їм за гостинність та за ті щасливі миті, що вони нам подарували, відкривши нам свої деякі таємниці.
І ми неквапно пошкандибали дорогою в Кваси.
- Ева! Ви мене не забули? – Нагадав про свою контузію Черкес, що добряче відстав від гурту. Аліна виламала йому дрина, точніше дринчика, який під вагою Черкеса просто зламався навпіл, і він ледь не зарився носом в землю.
В Квасах нас дружнім гавкотом зустрічали собаки. Обабіч дороги стояло ціле матрасне наметове містечко. Прямо за залізничною одноколійкою нас зустрів дядечко, який показав нам, де знаходиться славнозвісне Квасівське джерело. В ста метрах від залізничного моста, під яким ми пройшли, виднілась альтанка, біля якої з труби й текла мінеральна вода. Навіть трішечки газована. Просто ням-ням!
На залізничній станції ми були рівно о 8-ій за годину з копійками до свого дизеля. Поснідавши, Піаніст розлігся прямо на землі і заснув. Довго його будили дьоргаючи та смикаючи:
- Три хвилини до дизеля! Вставай, грязний матрасник!
Як він, бідолага, за ці три хвилини бігав з одного кінця станції в інший, шукаючи аутдор!
Впакувавшись в дизель, ми побачили ще одну цікавинку Карпат – гірські тунелі, які траплялися ледь не кожні п’ять хвилин. А далі розвезло всіх... Наше купе (“купе сєна”  зі сторони нагадувало сонне царство: хтось спав, спираючись на міцне плече свого товариша, хтось – просто нагнувшись вперед чи закинувши голову назад, Валік, так той взагалі обійняв гітару і, відкривши рота, постійно кивав головою, Піаніст дрихнув на колінах Малєнького Єжа, а Аліна – на його спині.
Трохи виспавшись, вже недалеко від Івано-Франківська Валік таки роздягнув гітару, яку так довго ніжно обіймав, і зазвучала вона незайманно-чистим звучанням. Після “Ленти за лентою” у його виконанні Піаніст теж вже востаннє зіграв “Солдаты группы “Центр”” та пісеньку про “наші гори”, які ще “поможуть нам”. П’ять годин в дизелі пройшли зовсім непомітно. Ось він, уславлений град, названий на честь нашого великого Каменяра. Макс відправляє смс мкк-шникам, що має знаменувати закінчення походу.
Зачекавши наших дівчат, що соромились вийти в люди, не привівши себе, як вони це назвали, в “нормальний стан”, і купивши карту міста, ми потулили по ній, як це робили і в горах, гуляючи по місту. Підкріпившись в симпатичному кафе біля міської ратуші, ми знову сонно почвалали до вокзалу.
18:15 – і наш поїзд неквапно рушив з місця, залишаючи й Івано-Франківськ позаду. Всі наші місця били розкидані по всьому вагону, і годі було надіятися на валгалу. Один дідуля з бабцею, з вигляду чорні туристи, довго розповідали декому з нас про свої подвиги. Той дідок, що представився нам майстром спорту, ще довго нас грузив, розповідаючи... От що він розповідав навіть не знаю. Пригадую лише, гордо назвав себе і свою знайому сніговими мишами. Колись в Союзі сніговими барсами називались альпіністи, за плечима яких було п’ять п’ятитисячників. Ну а вони по Чорногорі пройшлись – і вже снігові миші!
Далі нас постійно ганяли по всьому вагону і посилали туди, звідкіль ми прийшли. Врешті-решт, коли все це обридло, частина наших мандрівників повкладалася спати, а частина (Аліна, Іра й Макс) ще довго аж до третьої ранку обговорювала психо-полові проблеми.
Ось так закінчилась наша мандрівка. Вже завтра ми всі розбіжимося по своїх домівках і ще довго будемо звикати до буденного міського життя.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...
|
Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 18:09
|
| Pianist
Offline
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007
|
Заміст післямови
або
Я вам нагадаю ще про себе...
29.07.І от о 7:20 за київським часом ми стоїмо на столичному пероні. А перед очима ще стоїть та сама смурна гора Довбуша. Так швидко минули ці 10 неповних днів! Значить є чому радіти – похід удався. Досить “оптимістичний” маршрут, за оцінками декого, був пройдений. Хоч і з деякими поправками, але пройдений. І це з огляду на те, що це перший досвід Валіка в ранзі командира і взагалі перший похід Макса, який теж виконував обов’язки єжевода.
Здається, всього побачили потроху. І непролазний жереп на Довбушанці, і сипуху, спускаючись з неї, і веселі переправи через гірські ріки, і по азимуту находились, і вздовж річок, і по болотам, чорниці напились (от хіба лишень Аліні вуса забули намалювать), на справжньому карпатському хелікоптері покатались, із стількома цікавими й привітними людьми познайомились і зокрема з поляками (чого варте лишень знайомство з Іван Іваничем та тим вуйком з Коломиї!), без вогню на голому хребті заночували і під Квасами сонце зустрічало, водички попили в Квасах, стільки цікавих нових слів дізнались, врешті-решт спалили носок і Піаніст таки побачив своє море. І навіть трі-і-ішечки помаслали... От тільки справжньої бринзи не скуштували. Одним словом, файно відпочили. І буде що кожному згадати, передивляючись цілу купу світлин, тобто фотографій. Десь ще там у Валіка завалялася пляшечка нашої чорничної настоянки, прибережену саме на цей випадок. Тож не буду затягувати час.
Ось і добігають кінця мої рядки. Спішу відкланятись і відійти за куліси (Таки нелегка це і безсонна робота літописця! П’ять ручок списав! Зате вдосталь намилувався київськими світанками та нарешті вивчив порядок розміщення букв на клавіатурі . І так хочеться наостанок повторити слова з безсмертного “Фауста”: “Спинись життя – прекрасне ти!” Та, пам’ятаючи мудрість героя, усвідомлюєш, що попереду нас ще чекають нові вершини та нові відкриття. І НАЙ БУДЕ ТАК!!!
Аццкий лєтоПІСЄЦ,
Піаніст
"This was the best post ever." → 1 Гість
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...
|
Надіслано pseudo 25 Жовт 2006 13:19
|
| pseudo
Адміністратор
Offline
Повідомлення: 1764
Стать:
Приєднався: 22 Лют 2006
Останнє повідомлення: 19 Лист 2013
Останній раз Online: 11 Трав 2018
|
Асилил (с). Половини робочого дня як і не бувало
Піаністу респект. Знімаю чепчик^Wтьфу, бандану
Доречі, про фотки. Хто ще не знає логіна/пароля і місця, куди заливати фотки? Якщо вони будуть з каментами, буде просто щастя.
Дякую дуже за цікаву і, без сумніву, майстерну оповідь. Доречі, я вже писав ПМ Піаністу, тепер напишу голосно і всім:
1. Журнал Карпати. Туризм. Відпочинок (http://karpaty.net.ua/) проводить конкурси подібних розповідей. Переможцям дарують призи. Правда, розповідь доведеться скоротити, приймають лише до 8к символів 
2. Try once more tkg.org.ua. І забери, нарешті, свій приз за зимові карпати
PS: Дякую за підпис Я його чесно вкрав
Пусть никто не уйдет не обиженным! (c) Олег Дивов
|
Powered by AZbb 1.1.01 © 2004-2006 AZ
 In: 0.011 sec |
|
![[Valid XHTML 1.0]](azbb_center/common/valid-xhtml10.png)
![[Valid CSS]](azbb_center/common/valid-css.png)
![[Valid RSS]](azbb_center/common/valid-rss.png)
![[Unicode Encoded]](azbb_center/common/utf8.png)
Цитовано з: Peshexod
![[??]](azbb_center/smiley/think.gif)
![[oops]](azbb_center/smiley/blush.gif)
Плз, кинь на ПМ і буде щастя.![[!]](azbb_center/smiley/eek.gif)
![[wall]](azbb_center/smiley/wall.gif)
![[:D]](azbb_center/smiley/grin.gif)
![[yes]](azbb_center/smiley/yes.gif)
и читать его прикольно даже небывшим в этом походе.![[oops2]](azbb_center/smiley/oops.gif)
Переглядають цю сторінку: 1 [1 Гість]