Вівт 4 Серп 2020 06:05
Клуб любителів сумнівних розваг
Доброго ранку перехожий



 Сторінка 1
Форум клубу любителів сумнівних розваг
Фольклор
Між двома вершинами (Перегляди 1,275)
Надіслано Pianist 17 Лют 2007 05:09
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007
Звіт про ПеВеДешку в доноворічних Карпатах...

Нарешті зібрався з силами, аби зробити завершальний штрих у цій трилогії "Між двома вершинами". Висловлюю величезну вдячність Альпіністочці, без допомоги котрої, ця штука взагалі могла б не побачити світ... А все тому, що ваш покірний слуга-літописець (грязний матраснік-угрєбанєц) останнім часом зовсім розлінькувався. Ну таке, звиняйте і тримайте!


"Good one. Thank you." → pseudo, Tugman, daz_Vetal, Malenkii Ezh

Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 17 Лют 2007 05:10
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

Між двома вершинами

Епіграф: Ми – не думать, ми – маслать.
Афтар

Прелюдія

або

З чого почать?

Це було так файно, забивши на все, гайнути отак на три дні в Карпати, ледь припорошені снігом, якого ми не бачили аж до самої Ворохти. Це було так файно знову відчути той ледь терпкий, настояний на смолах гірських смерек, аромат повітря, знову розправити свої крила назустріч вітрам.
Надовго в моїй пам’яті залишаться веселі отжиги Лапіністки, які доводилося локалізовувати вогнегасником, ту навчальну тривогу імені Тугі серед ночі, влаштовану Сьомою, ту обледенілу Говерлу та заморожених чуваків в шкіряних куртках та джинсах, що спускалися з неї, той Петрос, що зустрів нас штормовим вітром, ті високоінтелектуальні бесіди про культуру з грубим і неотесаним Мефом і, звичайно, той самий раховоз, на якому ми так і не покаталися з п’яними вуйками... але все попорядку.

14.12.2006
Поїхали!

або

Все як завжди: танці на столі зі стрільбою в стелю

- Мне сказали, что кошки брать обязательно, - з такими словами перед нами з’явився Джозеф без рюкзака в своїй жовтій пуховці, тримаючи кошки в руках і будучи, як завжди, в своєму дусі.
Довіряючи нашим синоптикам, кожен більш-менш досвідчений йож подбав про парасолю – самі знаєте, мокнути під дощем не зовсім приємно. Дарма, що за календарем середина грудня.
Окупувавши командирське купе в купейному вагоні, чекаємо найближчу станцію, розмовляючи про сіськи та ІПСУ. Справедливий Малєнькій Йож, устами якої «глаголить істина», дає нам добро на п’янство. Навіть Мєдвєд не проти «Полунички» (шампанське). І понеслась! Недовго думаючи, навіщо в стелі вбиті крюки, Сьома з Псевдою не придумали оригінальнішого їх застосування, ніж підвісити до них на прусіку порожню пляшку, яка розгойдуючись над головами тих, хто сидів в партері, тобто на 1-й полиці, без сумніву, додала інтимності й антуражу в нашу атмосферу.
Псевдо бігав в аутдор у верхній термусі, трусах і двох різних баканах. А Малєнькій Йож в обнімку з пустими пляшками на верхній полиці виглядала вельми гламурно.
Доречі, ви коли-небудь ще бачили Малєнького Єжа п’яною?? Отож бо. В цей час Альпіністка замолоджувала Мефа, а Піаніст, який все робив «от нєвєжества», спаював Хіпушку.
Все це зі сторони нагадувало аццкий шабаш на лисій горі у Вальпургієву ніч: танці на столі, розпусні ігри та стрільба в стелю.
Нарешті, розсмоктавшись та розлізшись по всьому поїзді, як гадюки зі свого кубла, ми зустрілися з якимись подонками, як вони себе називали (а з вигляду божі корівки). П’янючі!.. Кажуть, з Альфа Центаври прилетіли до нас, а химерні шапочки на головах – це у них телепортатори... І не до такого допиваються. Ми радо виглушили їх коньяк і далі почали розмовляти їхньою мовою:
- А ми з сузір’я Гончих Псів. Тому що ми гонимо...
Ну, вобщєм, подонки, що з них візьмеш? Далі ми бухали з якимось п’яним вуйком, який ледь силою нас до себе в гості не напросив:
- Я вам кабанчика засмажу, все зроблю, буде вам все мишиний глаз...
От тільки проспавшись вранці він нічого такого не згадав...
Далі з криком «Нам дадуть!» ми брали Шепетівку...

15.12.2006
Говерла: похмільний синдром

«Таки дали... чи не дали?..» Важко було розібратися в своїх думках. Крізь туман в голові виднівся Івано-Франківськ... Зачот...
Грузимося в гелікоптер, що підвіз нас до самого «Заросляка». Так файно було знову бачити вдалині гірське пасмо, що з кожною хвилиною наближалося до нас. Не знаю як в кого, а в мені тоді щось ворухнулося під серцем. А скільки було радості, коли ми побачили перші острівки снігу!
Вже долаючи останні кілометри нашого шляху вузькою зміїстою дорогою, між двома стінами вигулькнула білосніжна Говерла, шапка якої виблискувала в сліпучих променях сонця. На хвильку все кругом стихло і перестало існувати. Це була священна мить єднання з горою. Наша перша ціль маршруту. Це щось таке глибоке й сакральне, що можна лише відчути, пережити. Це схоже на повернення додому після довгих сумнівних пригод і мандр. Це ніби ти, син гір, знову повертаєшся у лоно піднебесся...
Непоспішаючи, ще сонно жуючи свіжонарублені бутерброди, споглядаємо зі сторони забавну картину: як з десяток дужих жлобів намагаються зсунути автобус з місця. В повітрі витає запах паленої резини. Коли це все обридло й нам, одягаємо кошки, Сьома кидає на плечі бухту вірьовки, і ми йдемо до цих чуваків вчити їх, як в’яжеться поліспаст.
Далі наш шлях пролягає мимо «Заросляка» на Говерлу. Повз нас час від часу пробігають групки гопників з мобілами в руках. Це вони щоб вийти на зв’язок бігають до самої Говерли, а стежка, витоптана ними ж, біля підніжжя гори безслідно зникає. Підіймаємося вище, милуючись краєвидом Чорногори. Місцями трапляється лід, тому доводиться вдягати кошки. Несолодко було долати той відрізок підйому Мефочці, який забув про них подбати. Тугі з Піаністом, згадуючи все зле, що їм зробив Меф, зарубували його, підстраховуючи ззаду, а Лапіністка рубала ступєні. Ну не залишити ж товариша в біді без тапка, хоч він і був замикаючим!?
- Ноги! – Благально матюкався Меф.
- Нессать! – З холодною незворушністю вганяли вони льодоруб по самі вуха.
За перегином проснувся вітер, який до цього лише ліниво гладив нам спини. Вдягаємо системи – хто зна яка жопа нас чекає попереду. Троє змерзлих хлопаків в джинсах і шкіряних куртках зі свистом проносяться мимо нас вниз. Хе! Це вам не влітку ходити на Говерлу з ящиком пива під пахвою!
Ну от, лічені метри до вершини.
- Хто з вас ще не був на зимовій Говерлі? – Питає Сьома. Таких виявилось четверо: Хіпушка, Тугман, Малєнькій Йож та Жмурік. Право зійти на вершину першими тепер передається по закону їм. Попереду з’являється, спершу, як жирна цятка, а потім і увесь, кам’яний стовп.
В цю мить до тебе знову повертається чітке осмислення того, навіщо люди ходять в гори. Мабуть, в першу чергу, аби подолати себе і змінити, дати собі срач.
- Ех, а я ніколи не був на Говерлі влітку, - сумно зітхає Псевдо.
Ні, таки моря звідсіль не видно... Проте, як стверджує одна аксіома, річка є скрізь. Тож ми після нетривалого відпочинку і перекусу спускаємося вниз по західому схилу Говерли в напрямку Петроса. На цьому ж схилі зустрічаємо на своєму шляху скелясті обриви. За переказами, саме десь тут опришки сховали колись свої скарби.
На нашому шляху опиняється дороговказ. Все б нічого, якби він не показував, що Петрос геть в іншій стороні...
Йдемо далі, траверсуючи невелику вершину. І так файно, що не кажіть, отак іти, усміхаючись сонцю, вдихаючи на повні груди гірське повітря. Ідеш собі, збиваєш граючись льдорубом снігові шапки зі смерек. Особливо якщо позаду тебе в цей момент хтось йде... Або коли твій товариш перечепився через якийсь кущ і полетів носом вниз, тут же спішиш допомогти його зарубать. Весело. А сонечко вже хилиться на бік, думаючи, а не послать би все і вкластися собі спать.
За 100 метрів від каплички стоїть самотня колиба, в якій ми будемо жити, і в якій живуть влітку, коли нас нема, злі лісники, які в туристичний сезон займаються колядуванням. Вхід в колибу через Сьому по «дерев’яним білетам», тобто по в’язці дров. Пропозиція розібрати саму колибу на дрова була відхилена.
В той час як на пальниках варилося вариво, одні єжи відкопували річку, другі рубали дерев’яні абонементи на весь вечір, треті слухали лекцію Сьоми з історії, а решта крадькома відсипала собі трави у Альпіністки. Поївши і попивши, недовго чехливши, трохи поговоривши зі Жмуриком про ІПСУ (гітари ж не було), повкладалися спать. Та не тут то було. Якщо хто-небудь колись спав з Альпіністкою в одній вшивці чи коші, то мене зрозуміє. Отож коли вона смачно затягувалася косячком, дехто, певно, згадував, де він міг лишити свій льодоруб.
Була вже пізня година, а вшивка час від час здригалася від гучного реготу. Піаніст, час від часу просинався аби й собі що-небудь «отжечь». Від сусідньої вшивки час від часу долинали вигуки-зойки на кшталт «забери свою руку», «... ногу» чи ще щось інше. На стелі плигали персонажі театру тіней.
- Що це?
- Сіськи, - вгадував Тугі.
- А це? – Питає Альпіністка, показуючи, як треба брать.
І от, коли прокинувся сам Сьома після чергового отжигу, в чорній пітьмі кулеметною чергою роздався його страшний голос:
- Навчальна тривога. Підйом по табору. За 10 хвилин всі мають стояти в нахєрі в системах, в зв’язці при повному параді. Не вийде з першого разу – будемо тренувати. Час пішов.
Вже чараз 7 хвилин наші йожики стояли в повній амуніції готові маслать серед ночі до Говерли й назад.
- Все одно не спалося, - солодко позіхнула Маленькій Йож.
- А тепер всі дружно кажемо «На добраніч Тугі» і через 3 хвилини щоб усі були в спальниках.
Мда-а! Оце так вишкіл!
Отримавши в додаток наряд на кухню поза чергою, Тугі, якому все ще не спалося, підбиває Піаніста вже зараз іти готувати хавку.
- А чьо? Ідея. А вранці лише встанемо, підігрієм...
Мало-помалу навіть Альпіністка заснула (не давайте їй більше сірників в спальник!!). Все стихло, і лише десь далеко за 384 000 кілометри від нас високо в небі сяяв місяць, кидаючи тінь від смерек. Внизу ялинковою гірляндою виблискували вогні Козьмещика, на сході чорніли обриси Говерли. В зоряному небі, підперезаному поясом Молочного шляху, падали Гемініди – найбільший метеорний потік після Персеїдів, що випадають в серпні. Ні, мабуть мені таки сниться ця казка, бо ніде на світі не буває таких зоряних-зоряних ночей. Хіба що в Карпатах...

16.12.2006
Петрос: в пошуках мишеглазья

Ранок почався з того, що Меф, відшкодовуючи Природі моральний ущерб, роздавав по черзі усім срачі. Завершивши цю шляхетну справу, кинувши на плечі всі свої пожитки, ми рушили вперед. Траверсувавши ще одну невелику вершину, виходимо до урочища Скопеска, звідки відкривається фантастичний вид на Петрос і звідкіль починається підйом.
Петрос. Себто з грецької кам’яний. Вічний супутник Говерли, яким не судилося зійтися разом, як оповідає класична гуцульська легенда. Чимось притягує він до себе. Своєю величчю? Мовчазністю? Суровістю? Чи може печаллю? Так і хочеться заворожено спостерігати за ним. Чи в настрої сьогодні він?
Погода на диво файна. Тепло. Мокрий сніг під ногами. Не віриться, що насправді зима, а не десь так середина осені.
Підйом. Вершина Петроса щоразу від нас втікає, граючись в піжмурки. Вітер поступово дужчає. На шляху зустрічаються невеличкі скельки. Сьома з Мефом на ходу придумують коломийки про Хіпушку, яку пасе позаду Мєдвєд:


Йшла Хіпушка, йшла на Петрос.
Та і поламалась.
Привеземо Іхтіандру,
Що з її зосталось...

Жарти жартами, а вітер вже ледь не зносить в нахєр Малєнького Єжа, Жмуріка та не крупнішу від них Хіпушечку.
- Системи! – горлопанить Сьома.
Так собі, насправді, їх вдягати, стоячи на одній нозі, страхерячи рюкзак, при цьому не випускаючи льодоруб з рук.
Останні найтяжчі метри підйому. Льодяні кристалики з безцеремонною наглістю впиваються в пику і таке враження, проходять наскрізь твій мозок. Відчуваєш себе яхтсменом, котрий з допомогою рюкзака, тобто паруса, намагається приборкати стихію. Ось уже нагорі блищить шпиль недавно збудованої каплички.
Сховавшись за дерев’яну будівлю, намагаємося хоч якось озирнутися. Да, мишеглазьє! Починаємо спускатися по хребту у північно-західному напрямку. Вітер і не думає стихати. Коли Пекельний Досить – молодший брат Веселого Фатіта – почав вже простягати свої кістляві руки, Сьома дістав вірьовку, аби не розгубити всіх єжей. Ось так, перестрибуючи з ноги на ногу, опираючись на льодоруб, ми спускалися, тікаючи від вітрюгану.
Ну от, ще за якихось півгодини ми домослали до полонини Печеніжеска. Спускаємося до колиб вільним темпом. Хто на карєматі, хто на жопі. Так файно виборсатися по самі вуха в снігу, коли він, холодний, залазить тобі під куртку, за пазуху і в самі непідходящі для цього місця.
Привал. Обід. Попереду відкривається вид на Горгани. Очі несвідомо бігають по горизонту, шукаючи Довбушанку. Все-таки тут класно!
Рушаємо далі, спускаємося в ліс. Сніг зникає сам по собі. От уже скоро малина зацвіте. Кажуть, що цього року мєдвєди сходять з дуру. Не знають, що за підставу їм приготувала сама пригода. А ще вони бродять по Чорногорі і нападають на задовбаних йожиків. От один із них до нас теж прибився. «Бу-га-га! Прєвєд!»
Розбиваємо табір. Найменше з сусідами пощастило Мєдвєду і Термінатору, бо палатка–ізгой “16 номер” стала якраз біля них.
Помаленьку йожики сповзаються на світло і тепло багаття.
- А чи не поїхать нам у Львів, в оперу? – Почав розвивати тему Сьома. Думки розділилися, а народ вкуривши трави продовжував весело гнатися. Сьома розказував, що собою являє раховоз:
- Це аццка шайтан-арба. Повзе він повільно-повільно. В вагоні половина вікон вибиті, двері не закриваються, на сидіннях сплять п’яні вуйки, а в тамбурі можна поставить палатку.
Одним словом, якийсь летючий голандець на рейках – всі знають, а ніхто не бачив! Ходить же він вночі, що тут дивного?
Піаніст настільки проникся ідеєю, що Лєнка сама ручилась зводить його в оперу, так би мовити, «окультурити» чи хоча б призупинити процес його деградації.
- Інакше Піаніст вранці буде бігати по табору голим з брєвном в руках.
- А чьо, - чесав затилок аццкий Сємьон, - виспимося в Раховозі, вдень побродимо по Львову, а ввечері – по пійсяшкє і в оперу.
- А ще можна з балкона навісить вірьовок і дюльферятися в партер...
Але ця ідея так і не отримала необхідної підтримки і була позбавлена життя.
Сидимо, куримо далі. Альпіністка відсипається, бережучи свої сили на ніч. Поївши чогось дуже смачного, Меф просить Піаніста вимить армєйку. Пару раз обстукнувши її об дерево, він кричить «Готово!». Жмурік і Хіпушка самі себе вкинули в річку. Купать Піаніста – це вже давно боян.
Народ поступово починає розходитись по палатках. Підйом має бути раннім, о 7-ій.
Розписавши ролі між собою, ті єжи, що залишилися біля вогнища, в стилі регі забацали ремікс на славнозвісний хіт «Бахчисарай». Кожен йож викрикував своє слово. Гаєчка солоденьким голосом виспівувала «Отшльопай мєня за бока», Маленькій Йож з хижацьким виглядом дико кричала «Брать!», Тугі уточняв, що саме – «Сіськи!», Мєдвєд як завжди був з «Прєвєдом», маленький Піаніст, рвучи на собі футболку, горлав «Нессать!». А грізний суровий Меф, майже як пастор підсумомував «НЄММ!» (ми нікого тоді випадково не побудили?..)
Далі забажалось чогось душевного і високого... Не завжди з цим грубим Мефом можна ось так просто поговорити про культуру та літературу зокрема. Ось так, поспілкувавшись з ним, усвідомлюєш, що нічого тобі насправді сказати і взагалі нічого ти не тямиш у тому. Ви б бачили як агресивно він реагував, кидаючись своїм баканом, доки той не впав, зрикошетивши від нього ж, в котел з чаєм, на те, як перебивали його, певно, улюблену розповідь про дівчинку Білий Капелюшок – Мишиний Глаз Павла Загребельного. Варто якщо не прочитати, то хоча б послухати в інтерпритації Мефа.
Наше багаття поволі догорало до тла.
- Піду я до теплого Термінатора, - наважився порушити наш спокій Мєдвєд.
Як не дивно, Альпіністка вже давно спала й не чекала приходу Тугі й Піаніста. «Куди ділись її отжиги», - здивовано переглянулися вони між собою. Вони вже були мирно засинали, не відчуваючи підстави, а Альпіністці цього тільки й треба було... Про стриптиз в вшивці я вже мовчу. Піаніст кілька разів намагався спалити її з Тугі фарою та марно. От незрозуміло лише чому вшивка гуляла в різні сторони, і в неї щораз вторгалися вітри...

17.12.2006
Чому спускатися вниз завжди важче

або

Кілька слів наостанок

Вставать не хотілося. На крик Хіпушки «Миски к бою!» хотілося запустити в неї льодоруб. Хе! Звичайно, з Альпіністкою не виспишся! Як то кажуть мудрі люди, не дадуть. Тим часом вона хизувалася тим, що спромоглася пропалити полар на внутрішній стороні комірця... Віднині її обов’язковою індивідуальною 6-ю річчю буде вогнегасник.
Це вже потім будуть, як завжди, пельмені на вокзалі, літературні читання від Сьоми в чеканні поїзда, гра в асоціації, що зведеться до замкнутого кола «сіськи – боян». А зараз ми знову рушаємо в дорогу.
Вниз до цивілізації. Прощаючись з горами. Але ти розумієш, що це не надовго. Що пройде місяць-два – і вони знову тебе покличуть. Бо ти виправдав їхню довіру, пройшов їхній тест. Ти розумієш, що віднині ти частинка їх. Ти розумієш, що насправді нема ніякої розлуки, бо ти насправді нікуди від них не йдеш. Ти віддав частинку свого серця їм, якась фібра твоєї душі назавжди залишиться з ними. І саме тому немає сенсу говорити їм «До зустрічі». Вони так само завжди і скрізь будуть з тобою. Одне лиш пам’ятай: гори не терплять зневаги й авантюризму. Це ніби раз і назавжди заручитися з ними. І любити їх треба трепетно і ніжно, як жінку, аби не розбурхати стихію і не накликати біду...
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...
Про форум
 Сторінка 1
 
Переглядають цю сторінку: 1 [1 Гість]

Powered by AZbb 1.1.01 © 2004-2006 AZ In: 0.033 sec