Вівт 4 Серп 2020 05:15
Клуб любителів сумнівних розваг
Доброго ранку перехожий



 Сторінка 12»
Форум клубу любителів сумнівних розваг
Фольклор
Коли пахне смаленим. Носком... (Звіт про літні Карпати) (Перегляди 4,297)
Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 15:59
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007
Тут я збираюся викласти всі свої перли. А саме непридуману історію, яка трапилася з деяким з нас цього літа в Карпатах. Тим, у кого вистачить духу прочитати все це (десь так 25 стор. звичайного формату), обіцяю поставити памятник заживо. [:D]

Хоч, як це може здатися, і не зовсім вчасно... Але жаль своєї ж праці: скільки паритися над цією історією, щоб вона так і не побачила світ? Тож тримайте...


"This post rocks." → 1 Гість

Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 17:39
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

Настільна книга дуриста

або

Коли пахне смаленим. Носком...

Дійові особи:

Валік – аццкий єжевод (Ваня Сусанін відпочиває);
Макс – наводчик і по сумісництву медик-санітар;
Черкес – ненажерливий фотограф з
ненажерливим
фотоапаратом;
Малєнькій Йож – аццкий завхав, яка годувала нас
аццки
смачною їжею, якої було аццки багато. Вона
же мораліст;
Аліна – еколог і синоптик в одному обличчі,
яка визначала погоду по паленим носкам;
Піаніст – просто пісєц, за пером якого ховалася душа
типового матрасника.




Передмова
або
Прелюдія до апокаліптичної опери “Палений носок”

Цього разу вашому покірному єжу прийшлося перекваліфікуватися з матрасника в шпигуна. І от я, озброївшись своїм польовим блокнотом, ручкою і туалетним папером, сиджу причаївшись в кущах біля табору, боячись пропустити бодай слово наших горе-героїв. Не солодко прийшлося мені дертися за ними по всяким жопам за ці 10 днів, які я буду згадувати в самих жахливих снах. Ви уявіть собі, як взагалі можна жити в таких антисанітарійних умовах: жерти якусь баланду із загального чорного-чорного казана, кожну ніч задихатися від шкарпеток сусіда, чистити зуби в якомусь болоті, перти здоровенний рюкзачище і заливатися смердючим потом, не митися, не голитися і постійно кудись іти і йти?!
Дещо з міркувань цензури і моралі залишиться лише в таємниці наших йожиків. Не ображайтесь і на те, чого насправді не було. То я так, для краси.
І ось під аццкий шум, гам і тарарам починається наша вистава. В приміщенні гасне світло, підіймаються куліси, на сцену виходить волохатий вуйко, тобто Мєдвєд і каже всім “Прєвєд!”, грізно розмахуючи своїми лапами. Після чого на сцену виходять наші герої, а загробний голос з аутдора починає монотонно начитувати текст.
Як сказав би славнозвісний дід Панас, який читає малятам вечірні байки і про якого ходять живі легенди, “от така... трапилася з нашим їжачком”. Точніше, з їжачками...





Назустріч пригодам
19.07.

Після довгих зборів нарешті всі ми стояли на київському вокзалі. “В шесть на чорных камнях”, як ы було домовлено. Гаїчка, що прийшла випроводжати нас в останню дорогу, єхидно усміхаючись зважувала наші рюкзаки і подумки вже доставала флягу. Гламурний голос по вокзалу сповістив нам, що поїзд “Київ – Івано-Франківськ” чекає на смертників на 4-ій колії. Ні про що не здогадуючись, з криками “Брать!” купка наших йожиків трамбувалася в вагон. Кілька хвилин дуплєжа і от рівно за розкладом о 19:16 привітна провідниця, мило усміхаючись, грюкнула вагонними дверима, сказавши щось по типу “Уплочено”, і поїзд з неквапною невідворотністю покотився туди, де нас найменше чекали.
Аліна, яка спочатку не хотіла брать, а потім віддавать чекушку, мило позувала з нею перед фотокамерою. Малєнького Єжа, переплутавши з рюкзаком, запхнули на другу полку (благо, хоч вікно було нешироко відкрито). Так як все спиртне знаходилося під пильним всевидячим оком Аліни, Черкес знайшов розраду в аццки чорному чефірі. Крім того через свій довгий язик він отримував 20 віджимань-підтягувань через кожні 5 хвилин від нашого мораліста. Піаніст хизувався своєю сокирою, яку згодом ще оспівають в аццкій єжиній поемі.
Після урочистого пузонабивання Валік взявся учити трьом акордам Am, E і Em Аліну. Ну не дарма ж ми брали з собою гітару?! А так може хоч в кінці походу Аліна нам щось заграє. Не в одне ж доміно на ній грати. А Черкес все говорив і говорив... Як Путін хлопчика в живіт цілував. І хто ж міг подумати, що він так любить дітей? Тим часом Малєнькій Йож – аццкий завхав – по граму переважувала і перераховувала всю єжину хавку, усамітнившись в передаутдор’ї, а потім винесла на загальний суд долю ста грамів крупи і банку консерв.
В Коростені ділові бабці ніяк не стихали під вікном:
- Пиріжки, пиво, хлопці, дівчата...
- Кому-кому, а мені більш до вподоби дівчата...
А далі полились, як кришталеві ріки, гучні пісні. Про любов, про гори, про джигіт. А Макс ще довго не міг заснути не переспівавши з Піаністом всіх українських пісень. А коли ж він співав “Ой, чий то кінь стоїть?”, здалось, що навіть вагон став тихіше хропіть.
Побажавши один одному покійної ночі, всі вляглися спати, сподіваючись, що завтра настане новий день...


Редаговано Pianist 24 Жовт 2006  • Причина:
"Thank you for sharing." → pseudo + 1 Гість

Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 17:43
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

“А де море?”
20.07.

“Цікава річ,- думав Піаніст, вовтузячись на верхній полиці,- останні влягаємося спати, недаючи мирно відпочивати людям, і перші встаємо, будячи весь вагон”. А тим часом Макс, як справжній санітар, розказував з явною насолодою про всілякі вірусні болячки решті сонним їжам. Валік з тупим даунським голосом все допитувався “А де тьотя Галя?” Ну є такий анекдот:
Приходить мамка з сином-дауном в зоопарк, підходять вони до клітки з мавпочками. А синок і питає:
- Мамо, а що це таке?
- Це, синку, мавпочки. Вони живуть так як ми, люди. Ось бачиш цю мавпочку, це їхня мамка, ніби я. А ось це їхній татко, як наш. А ось двоє меньшеньких – це ніби ти та твоя сестричка. Зрозумів?
- Після довгої мовчанки:
- А де тьотя Галя?..

І ось ми вже стоїмо на Івано-Франківському вокзалі, чекаючи дизель до Рахова.
В дизелі стоїть неймовірна духота. Вікна не відкриваються і єдиний порятунок від цього пекла – настіж розчинені двері, які скриплять в такт вагонним колесам. Заради групового бюджету Піаніст ладен іти з гітарою по вагону та, не знайшовши підтримки, впадає в солодкий напівсон. За справу беруться професіонали: Валік співає про “яремчанских девченок и немного про парней”. Нас зацікавлено вивчає трохи насторожений місцевий люд, а після незграбного виконання Піаністом “Ленти за лентою” від нас повтікали геть усі москалі. Зігравши геть усе, що можна було зіграти, Макс знову перемкнувся на патріотичну хвилю українських пісень.
Не пройшло й півдня, як ми дочухкали до Яремчі. Тепер нам прийдеться пересісти на свої дві ноги – і так до самого кінця маршруту. Перший привал на перекус на Жонці. Малєнькій Йож радо ділиться тим, що після походу таки поїде на море. В Олипку. Ну як не знаєте? Це ж в Криму!
Піаніст нагадував типового матрасника. В білій футболочці, шортиках, кросівках і, що найголовніше, біленьких носочках. Не забув він прихопити з собою і дезодорант з шампунем. До повного комплекта матрасності йому не вистачало лише рушничка і темних окулярів (ну як же він міг їх забути??). Більше всього він задовбував всіх питанням “А де море?” Він же, бідолага, і не здогадувався, що Карпати – це гори, а не море.
А тим часом дорога неквапно підіймалася вгору. Аліна постійно намагалась то відстати і загубитися, то навпаки вирватися вперед, постійно думаючи, певно, про свої “корочки”.
“Гарно йти останнім – ніхто в спину не жене,”- думав Піаніст, пасучись в кущах чорниці. Кинувши в рота жменю ягід, він тут же наздоганяв усю групу і знову зупинявся на “привал”.
- Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю,- казала Малєнькій Йож Піаністу,- майже як свою кішечку...
Від такого щиросердного порівняння Піаніст буквально розтанув...
Замість звичної команди “По матрьошкам!” чи то “По коням!” Макс вже всоте скомандував: “По бабам!”. Крок за кроком із приглушеним криком “Ура!”, що радше нагадував “Фатіт!” ми брали першу гору на своєму шляху – Погар (1211). Всі надії Піаніста на те, що за горою він таки побачить тепле море, безжалісно розбилися об холодне каміння Чорногорецького хребта.
На самій горі хтось із безформних куп каміння виклав довжелезниймур і величезний трон. Явно людина з великою фантазією... Згадуємо Гаїчку. Тільки їй під силу було зробити цю аццку роботу, чекаючи на нас, грязних матрасників, та не діждавшись вона, очевидно, пішла.
І ось нагулявшись, наші йожечки виповзають з лісу на полонину. Фото на робочий стіл. Але й тут не сидиться на місці аццкому Піаністу! Що з того вийшло, можете самі судити по фото. Кількома такими фірмовими стрибками перестрибуємо через хребет Підбуковець (1156), а далі шукаємо місце, де би впасти. Трохи поблукавши, виходимо на річку, що зветься Зубринкою, якраз в тому місці, що на карті позначене як “стоянка для туристів”. Під кінець дня всіх уже плющило по-чорному. Мабуть, чорниці обжерлися.
Черкес, якого прихопив живіт, валявся в палатці, а до Путіна в Кремль годі було дозвонитися. Тим часом у Малєнького Єжа з’явилась мотивація аби дійти до Петроса: станцювати на Петросі танго. Але Піаністу у той вечір, який гарно приклався до свого казанка, було не до сміху і тим паче не до танців. “Зараз блювону”,- казав він, посинілими губами (то вже потім, значно пізніше місцеві гуцули розкажуть, що означає це слово :). А Валік потім ще довго на слідуючий день розповідав, що бачив, як Іра танцювала з деревом...
І ось, коли Піаністу стало зовсім зле, до нашого гурту приєднався один веселий типовий карпатський вуйко з Коломиї (поруч з нами стояли наметами ще люди: оцей хлопак та дві жіночки).
З розмови ми дізнались, що він не хто небудь, а ксс-ник, і знає всі гори і всі карпатські стежини, як свої п’ять пальців на нозі. Цікавився, куди тримаємо свій шлях, іронічно посміхався, почувши, що збираємось на Довбушанку через Товсту. Говорив, що там всі дороги давно позаростали альпійкою, та все ж таки не відмовляв нас туди йти. На питання, що він чув про погоду, мовив таке:
- Я телевізор не дивлюсь, а інтернет також може помилятися. Павуки мені кажуть, що найближчими днями буде дощ. – А потім додав: - Річ у тім, що павуки, відчуваючи негоду, пересиджують її у центрі павутини, а коли в погоді ніяких змін не намічається, вони ховаються в куток.
По його словам, Довбушанка – “смурна гора з важкою енергетикою”, а Говерла – це взагалі “купа гною”, на якій так само людно, як на київському Хрещатику. Після Києва і великих міст він завжди по приїзду їде в гори, аби прийти до тями та увійти в ритм справжнього, а не залізобетонного життя.
Як-не-як, а на нас завтра чекає Вона – Довбушанка. Новий день покаже, що за сюрпризи він нам приготував.
Повкладавшись спати, єжи в одній палатці явно не збирались і думати про сон. І вони не замислювались про нього до тих пір, поки все той же вуйко не нагадав їм про свою присутність. Врешті-решт все помалу стихло, і нічну тишу порушував лише гармонійний шум води та шелест гілля у верховітті смерек...

На шляху: Яремча – г.Погар (1211) – хр.Підбуковець (1156) – р.Зубринка.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 17:45
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

День великих відкриттів
21.07.

Нас розбудили о 9-ій ранку смачні пахощі, що доносилися з “кухні”. Криками “Ура!” висловлюємо вдячність за гуманність своїм єжеводам. Щоправдв, сам вихід затягнувся ще на добрих 2,5 години. Проте таємнича мовчазність та невеселість наших командирів трохи насторожує нас. Малєнькій Йож намагається запхнути кому-небудь в рот кілька дерибанних печеньок. Піаніст, повіривши на слово павукам (ну вони х, певно, дивляться прогноз погоди по телевізору!), дістає з дна рюкзака свої бєрци і камуфні штани. Чого-чого, а нежданих сюрпризів ще не бракувало.
Тим часом наш ще сонний сусід окидує оком наші рюкзачки й палатки, після чого робить вголос висновок, що ми нагребли багато чого зайвого, а надто – їжі. Ну, мовляв, ми молоді, дужі, на третій день вилізимо на Довбушанку. Довго ще крутили-вертіли карту, на якій “багато доріг не позначено, а багато намальовано просто так”. Ну, що поробиш? Отакі вони містичні карпатські гори: ідеш на Довбушанку, а виходиш через три дні на якусь Куш-Каю!
Фото на пам’ять. А точніше в місцеву газету (аби потім змогли нас розшукати). Кілька напутніх слів і знову чуємо “По матрьошкам!” Правда, цей вуйко навіть не попрощався з нами: “Ще зустрінемось”,- кинув він нам у слід. Ех! Сумуватиму я за цим хлопаком!..
Тож все-таки підкоригувавши маршрут ідемо не через Товсту, як планувалось, а через Кедрову. Попереду ще 1100 метрів набору висоти і купа сюрпризів, про які навіть Піаніст зі своєю хворою фантазією не здогадувався.
Ніщо не віщувало грози, тобто дощу, як на тобі: і треба ж було Малєнькому Єжу знайти біля Ільми ті аццкі чорні окуляри?! Місцевий хлопак на запитання “А як пройти до моря?” махає нам в сторону Малого Горгану, мовляв, нащо ви всі претеся на ту Довбушанку. Поклавшись на інтуіцію та на слова нашого знайомого вуйка, виходимо на якусь дорогу. Та, як нам сказали “тракторна дорога”, виявилася звичайним собі коров’ячим бродом, справжнісіньким зеленим болотцем у всій його неповторній красі. Піаніст подумки дякує павучкам і в бєрцах сміло ступає туди, де більше багнюки. “Бєрци – сила!” “Бєрци форевер!” Під такі наші вигуки, як крейсер “Аврора”, тонули всі ті, кому не повезло з баканами. Мда-а-а... Таки павуки рулять!
А тим часом дощик розійшовся не на жарт. Недовго поблукавши, виходимо ще на якусь “тракторну дорогу”. Аліна, відчуваючи ззаду важкий подих Піаніста, без зайвих слів розуміє, що він хоче їй сказати. Малєнькій Йожик в своєму синьому, як море, дощовику нагадує йому ту саму тьотю Галю. Загадкова посмішка Валіка та Макса наштовхує на думку, що море вже зовсім близько. Тільки Черкес як Черкес зберігає свою похмуру незворушність та наїжджає на Малєнького Єжа через ті аццкі окуляри.
З Кедрової гори (як це не смішно звучить, а бодай жодного кедру ми на ній не зустріли) перед нашими ще не помутнілими очима відкриваються просто фантастичні краєвиди. І окрасою всього цього був, звісно, Малий Горган.
Маслаєм далі. Привал. Перекус. Вперше замислюємось над тим, що хавки і справді аж занадто. Але це тільки плюс завхаву. Роблячи ще кілька зусиль, вимаслуєм на полонину перед Довбушанкою. Починається підйом, який триватиме аж до кінця. Піаніст, якого зрідка також називали Оптимістом, в усьому бачив лише хороший бік медалі. Навіть у здоровенному дереві, що лягло на нашому шляху: “Добре хоч, що воно лежить поперек, а не вздовж”. На черговому привалі кожен боєць мріє про щось своє. Хтось по приїзду у Франківськ купить літр, а ще краще два літри виноградно-яблучного соку, хтось мріє ще про якийсь сік, а ще хтось ладен хоч зараз на карєматі поки не пізно зганяти у Франик. Піаністу вже й не віриться, що він побачить море. Навпаки здається, що за цим сжилом ховається та сама Яремча, з якою ми розпрощалися вчора.
Ну от, як завжди! Перефразувавши одну відому фразу, можна сказати: якщо йож не йде до жопи, то жопа йде до єжа. Згадалась одна лекція Сьоми по топографічним знакам, на якій він малював, як позначається жереп (тобто сланнік), і, побачивши його на карті, радив обходити десятою дорогою. Як там не як, а перші 50 метрів виявилися навіть дуже цікавими. Потім екстаз поступово перейшов у спокійний захват, який в свою чергу з кожним метром наростав смурною горою і тиснув всім тягарем півторапудового рюкзака. Одним словом, сланнік-масланнік, як ми його охрестили, це безплатний карпатський лунапарк – обхохотаться можна.
- Зрозуміло тепер, чого Довбуша не могли знайти. В такому-то жерепі... – каже Малєнькій Йож.
Малєнькій Йож – перший йож-космонавт – по поверненні на землю докладує нам ситуацію. Ентузіазм групи помітно спадає. Під час повторного запуску шатл “Коламбія” через технічні несправності зазнає фіаско. Змирившись, що це надовго, лише неймовірна спрага підганяє нас вперед. Хм, а чимось жереп схожий на море... Найзручніше по ньому пересуватися брасом.
Ну ось, ще й сонце не сіло за горою, як ми через 2,5 години, подолавши якихось 500 метрів, повторивши всі пози Камасутри, вилазимо з цього аццкого масланніка. Видершись на кам’янистий хребет, Малєнькій Йожик смикає за рукав Піаніста і зачаровано показує кудись вниз:
- Море!..
Таке класне, біле й густе, ніби туман! До нас доноситься шум автобану, десь внизу на сусідній полонині пасеться табун коней. Попереду видніється Ведмежек, який так і залишиться для нас загадковим волохатим кам’яним велетнем. Таки варто було дертися на Довбушанку, аби після стількох пригод побачити всю цю красу чи хоча б те саме море... Здається, мрія Піаніста таки здійснилась.
Зустрічаємо на своєму шляху трьох туристів з Тернополя. Ну, про них я ще напишу пізніше, під час ближчого знайомства з ними.
Спускаємося по іншому схилу в напрямку річки. Нас і тут чекає сюрприз: з жерепа та на сипуху!
- Ех! Треба було менше “Рачків” їсти, а то через них приходиться рачки лізти, - ніяк не вгамовується Піаніст, якого ковбасить не по-дитячому. Переплигуючи з каменя на камінь, він так і напрошується, аби його Макс прив’язав до себе. Хтось кепкує, мовляв, доставайте карємати – за хвилину будемо внизу. Аліна розповідає про карпатських чудо-корів, які плигають з гори на гору, мов навіжені, за якими годі й угнатися. А після цього Малєнькій Йож ще й ображається на комплімент від Макса!
Скотившись з Довбушанки, Піаніст з Максом ідуть в розвідку, а Валік з Аліною, серйозно задумавши переплюнути (чи то пак, переблювнути) Піаніста з Малєньким Єжом, давай гарцювати. А Черкес-спелеолог зібрався до когось в гості, зарившись по пояс в землю. Добре, що мєдвєда вдома не було, а то він явно не був би в захваті від такого безцеремонного візиту.
Поблукавши ще хвилин сорок, пройшовши вздовж каламутного потічка, нарешті наші йожечки прибилися на місце ночівлі десь близько 11-ї.
Аби підняти загальний настрій, дівчата приготували мажорне блюдо, що в простонародді зветься “Мінует”. Черкес, щоправда, все опошлив, та то таке... Зате він вклався спати, недочекавшись вина. А вино було класним, назвати його шмурдьом язик не повертався. От шкода лишень, що його було так мало.
Піаніст щосили гамселив по гітарі, оручи на все горло про якесь “Лукомор’є”. У відблисках огніски він здавався живим втіленням Демоніста.
І тут трапилося непоправиме, без сумніву, головна подія всього походу – Аліна спалила свій носок. І марно її відмовляв робити цей тяжкий злочин Валік, який на прикладі Бегемота розказав, яке горе може трапитися з неслухняними йожечками, які ввечері палять свої носки. Хоч і небо було ясне-ясне, зоряне-зоряне, та кожен знав, що завтра нам не уникнути дощу. Добре хоч, що вона не спалила другий носок, а то б ми вихватили штормове попередження.
З такими сумними думками наш табір потроху завмирав та вкладався спати. Ще довго можна було побачити біля огніски Піаніста, що схилившись, щось старанно занотовував у свій аццкий чорний блокнот.

На шляху: Кедрова гора – г.Довбушанка (1755) – р.Зубринка.


Редаговано Pianist 24 Жовт 2006  • Причина:

Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 17:51
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

Не жартуйте, йожики, з носками – буде вам біда...
22.07.

Починався 3-ій день походу, який нічого поганого не віщував. Всі навіть забули для впевненості перерахувати свої носки. На вогні варилося аццке вариво, єжи потроху розправляли свої голочки і ліниво чухали пузо. Після ситного по горло сніданку Малєнькій Йож з Піаністом, як справжні адепти бального танцю, утрамбовували землю біля вогнища баканами, витанцьовуючи танго та рок-н-рол, витворяючи при цьому всякі викрутаси-вихиляси.
Вихід в 11:10. вже відчувається очевидний прогрес. Йдемо вздовж все тієї ж річки Зубринки, яку нам прийшлося 15 разів за день переходити бродом.
Малєнькій Йож та Піаніст, між якими існувало приховане суперництво за роль останнього єжа, з єхидною посмішкою тикали одне одному дулі, коли Валік владним голосом в черговий раз змінював замикаючого.
Яке ж було загальне здивування, коли ми знову зустріли своїх вчоряшніх знайомих-побратимів тернополян. Один пузатий дядько захоплено розповідав, як вони вчора збилися з дороги та дерлися по сипусі з Довбушанки:
- Стою на камені, який ворушиться піді мною, а руками теж тримаю два таких каменя й не знаю, що мені робити.
Далі хизувався своєю сокирою, з якою сміло можна йти на ведмедя. Розказали звідкіль йдуть, ще й радили нам коли-небудь побувати на Сивулі. Похвалили нас, мовляв, гарно з рюкзаками бігаємо. Самі ж вони і думати не збиратися кудись іти не хотіли: на карєматі возвеличуваласьціла гора всіляких наїдків. А побачивши в нас гітару, стали умовляти лишитись з ними бодай на півгодинки, перехилити чарку-другу...
Розпрощавшись з привітними мандрівниками, рушаємо далі. Промаславши зайвий кілометр-два, розуміємо, що нам в протилежну сторону. Та то не біда. Головне маслать. Ставши на перекус, Аліна – наш синоптик – довго вдивляючись в небо і, певно, ждучи осяяння згори, передрікає:
- Через 10 хвилин буде дощ.
І дощ пішов... Мало того, що вона вгадує, якою буде погода по паленим носкам, так вона ще й точно визначає час, коли розпочнеться катаклізм! А ви лишень послухайте, як файно звучить: замість “Передбачаю майбутнє по кавовій гущі” – “Передрікаю погоду по паленим носкам”!
Піаніст, який порівняно з весняним кримським походом набрав аццки багато вдяганки, відчуваючи, що це може буде надовго, дістає свою хайпору “Made by Terminator”.
Смурні та невеселі причалапуємо туди, звідкіль прийшли, забиваємося в самотньо похилену колибу:
- Поки дощ, ми тут живемо, - виносить вирок нам Валік, відправляючи Макса в розвідку.
Малєнькій Йож, усамітнившись в сусідній кімнаті з Аліною, навчає її всім тонкощам і хитрощам танцю. Назбиравши хмизу і натягнувши тент, безрезультатно вже добрих півгодини намагаємось замаслати вогонь, аби закип’ятити чай. Неправду кажуть, що нема диму без вогню...
Макс, мов старий гуцул, чистою українською з західним акцентом розповідає, де був і що бачив. Ви би чули – це просто музика, а не мова! Ніби сам ангел промовляв його устами! Мда-а, цікавих людей він зустрів, які ходили в горах по самій лише карті без компаса... Туди їм і дорога!
Зрозумівши, що на карті намальвано багато чого зайвого і що свою єдину дньовку ми вже використали, тулимо навмання по азимуту через гору. Важко дихаючи та сопучи десь через дві карпатські милі вилазимо рачки на свою дорогу. Хай легко гикнеться тому хлопаку, що вигадав таку корисну річ як компас!
Тут раптом Піаніста чи то від маслання, чи то від недомаслання понесло. І при тому понесло конкретно. Всіх загрузив. Тож спробую і я передати його думки так, як зумію. І даруйте за відхід від традиційного жанру.

“Як це все-таки чудово, - думав Піаніст, - вирватися хоча б раз на рік в Гори, на Природу подалі від шумного задимленого міста і забути про все-все, що зв’язує тебе з ним. А радше з невеличкою купкою друзів, на чиє міцне плече ти завжди можеш розраховувати. Допізна засидітися біля ватри, зазираючі в очі кожного, і бачити в них відзеркалення душі, й полегшено зітхнути: ти не помилився у виборі їх. Тепер ти впевнений, що з ними тобі не страшні “ні холод, ні вітри”. А ще поспівати пісень під гітару, що линуть з самого серця, поговорити про се, про те, а коли вже зовсім не стане сили, відкинутися на спину і полічити в нічному небі зорі, шукаючи Полярну по Великій Ведмедиці. Аж раптом в повітряному Океані промайне палаюча зоря, підморгнувши тобі оком. І так хочеться загадати бажання, аби ця казка ніколи не закінчувалась.
Бувають такі незабутні миті, коли ти втрачаєш відчуття часу, коли розчиняється в невидимому ефірі твоя оболонка між зовнішнім та внутрішнім світами, земним і духовним, людським і спіритуальним і враз ти ніби зникаєш, перестаєш існувати, твоє “я” розчиняється в оточуючому світі, а твоя сутність наповнюється новим змістом. В цю мить ти навіть не думаєш, що в тебе мокрі ноги, зникає втома та відчуття дискомфорту. Ти стаєш більш пильним і помічаєш, що в Природі також відбуваються якісь зміни. І так класно відчути себе частинкою Її, Природи, Єдиного Цілого!..”

Заглибившись у власні роздуми, не помічаємо, як швидко минає час, і ось за старезними віковими смереками з густого білого, мов молоко, туману прямо перед нами вигулькнула колиба Іван Іванича (так звуть газду цієї хатини) – “приют для дуристів” (як він нас з ходу охрестив). Колоритний гуцул, нічого й не скажеш. Особливо його палиця-булава – своєрідна дуристобойка. Гостинно припрохавши нас в хату і люб’язно надавши свої дрова, Іван Іванич запряг дівчат вимести хату і прибрати коров’ячі млинці, а хлопаків – прикотити з лісу здоровенні пеньки.
- Тільки дивіться не розганяйте дуже згори, а то й колибу мені знесете! – наставляв нас Іван Іванич.
- Де ти ще отак порозважаєшся, - казав Макс Піаністу, думаючи, поцілить він з першої спроби, чи ні.
Далі Іван Іванич показав свого прирученого чорного ворона, а Аліні і того більше – жайворонка.
Після недовгої наради більшістю голосів (Хай живе демократія!) на Загальних Єжиних Зборах було ухвалено рішення зупинитися наніч тут і довіритись цій людині.
Поки ми крутили баранки, до Іван Іванича прийшли двоє чолов’яг підозрілої небритої зовнішності. Один з них дещо розказав про себе. Звичайний грибник, сам з Коломиї, а на літо приїздить сюди збирати гриби. За два місяці грибного сезону він повністю заробляє собі на життя на весь наступний рік. Самі подумайте, раз трьохлітрова банка сушених білих грибів в Яремчі коштує 90 гривень. А решту місяців сидить собі в своєму будиночку на балкончику в крісло-качалці та й пузо чухає. Там же в хатині над піччю містяться сушки для грибів, які Аліна переплутала з бджолиними сотами, і на її питанні “А де ви тримаєте диких бджіл?” цей чувак остаточно підвис.
Аніна перемітала хатину, Малєнькій Йожик – аццкий “поджигатєль” – займалася своїм звичним ділом, розпалюючи вогонь в грубі, а Піаніст займався своєю улюбленою справою – ламав дрова.
- Такою сокирою і чиряка на сраці не врубаєш, - підколов його Іван Іванич.
Зручно розмістившись у своїх люксових апартаментах і протягнувши коло печі мотузку для сушки білизни (Хе! Ми, а точніше Аліна, ще й прищепок не забули прихопити з собою!), їжачки сушили свої голочки та зализували ранки. Аліна гордо демонструвала свої сині ноги, які такими й лишилися до кінця походу. Валік та Макс перемотувалися аццким пластирем, який залишав на тілі аццкі сліди.
В цей день як ніколи всім хотілося якомога швидше впасти спати. Вже традиційним танцям перед сном Малєнькій Йож сказала “Ніхт!” Бідна Аліна шукала компрески від спальника Піаніста, який нагло розлігся на них. “Валгала!” – Казав кожен сам до себе, вкладаючись на дерев’яних нарах.
Дівчат – наших цокотушок-хохотушок – ще довго плющило й розривало, певно, від супа, секрет якого був прихований і відомий тільки їм в банці сардин. Невдало пожартувавши про вітамінки, які Аліна, до речі, ніколи вчасно не видавала, Піаніст ще довго про це жалкував і всіляко відхрещувався від них. Валік з Максом ще довго не спали і про щось говорили, видно, охороняючи наші носки від підступного синоптика. Черкес намагався всім заткнути рота і зашитися в своєму спальнику.
Нарешті, коли все вже стихло, Іван Іванич, певно, додивлявся свій десятий сон...

На шляху: р.Зубринка – перевал Столи.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 17:54
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

“Прєвєд, Мєдвєд!”
або
Матрасники з великої дороги
23.07.

“Гарно спалось під Столами!” – Думав Піаніст, почухуючи свою репу і мружачи одне око. Солодко позіхаючи, він явно не збирався розлучатися зі своїм спальником. Як-не-як, а 7-ма година ранку! Навіть відмовився від своєї аццки великої порції хавки. Під дружні пинки зі сторони Аліни та Іри він нехотя сповз зі свого помосту і почалапав до печі туди, де мали сушитись його носки. Тим часом до хатини увійшов Іван Іванич із здоровенною записною книжкою під пахвою.
- Хто у вас за пастуха? – Залізним голосом спитав він. Побачивши наші круглі очі, пояснив: - Ну хто з вас самий козирний? Пишіть, де вас шукати, - і після цього удалився.
Малєнькій Йож навіть передала письмовий привіт Сьомі та всім єжам, які раптом забредуть колись сюди.
Вже збираючись в дорогу, робимо фото на пам’ять: “Іван Іванич на фоні дуристів”. Потім він давай хвалиться, що його обличчя знає ледь не пів-Києва (і таки в цьому щось є, це вже потім, у Києві ми дізнаємось багато чого цікавого про нього), і що в нього зупинялись брати Вірастюки після літньої Олімпіади:
- Їдять вони мало. На один перекус у них всього по тазіку м’яса. Кілограмів так сім...
А ще розказав нам на дорогу, як в березні замерзли туристи:
- Оце присяде він відпочить, очі заплющить, і сниться йому море і Ялта чи та Олипка, і жарко йому стає так, що починає роздіватися.
Розпрощавшись з цим загадковим чоловіком, рушаємо в дорогу. 8:30 – так рано ми не те що не виходили, а навіть не вставали. Без сумніву, ми побили світовий рекорд! Ще довго перетравлюємо інформацію, якою нас нагрузив Іван Іванич. Виходимо через деякий час на безіменну вершину. З невимовною ностальгією дивимося вже на рідну Довбушанку. Йдемо далі по хребту, проходимо повз табун конячок.
- По конях та й гоц-гоц! – Пропонує хтось. А ці чотирилапі ледь нас не гоцнули.
Передзвін дзвіночків різної тональності, що докупи зливаються в божествену музику, своєрідну карпатську симфонію, сповіщає, що попереду нас чекають нові знайомства.
На оточила отара овець. Білий і пухнастий (правда, рідкісне поєднання?) песик хоч і був маленький та не приховував своєї ворожнечості до нас. Наперед виступив немолодий чабан. З короткої розмови ми дізнались, що цей самий Іван Іванич, в якого ми ночували, колись відсидів своє за крадіжку, а зараз так нібито виправився. Бідкався, що вражі німці захоплюють землю та й збираються тут будувати заводи та нові підйомники, знищуючи карпатську красу. На запитання “А довго до Плоскої?” відповів, махнувши рукою: “За півгодини будете”.
Ми ж не знали особливостей місцевого часу, що він може якзавгодно розтягуватися! Карпатські години, так як і карпатські милі, річ унікальна: йдеш день, йдеш другий, а насправді виходить минула всього година. А стандартні дві карпатські милі – це щось більше, ніж 20 кілометрів від Сьоми.
Йдемо по лісу і чуємо все той же передзвін дзвіночків.
- О! Той гуцул нас вже перегнав! Навіть вівці швидше бігають!
Не пройшло й півдня, як ми ступили ногою на Плоску гору (для цікавих це 1352 м).
Надто довгий привал, що затягнувся по технічним причинам, навіває на думку, що Братківська, до якої розмріявся за сьогодні дійти Піаніст, надто далеко.
- Фари на лоб і косить! – Не здавався він.
Тим часом почав накрапати дощик, і наші мандрівники зашаруділи поліетиленовими кульками. Всі скоса поглядали на Аліну, думаючи: “А може, поки ми спали, вона вчора кинула в грубку свій другий носок??” Та цей дощ ніякої загрози нам не являв, навпаки лише застерігав, що з носками жартувати не слід.
Виламавши “я-я альпінштоки” з’їжджаємо вниз по грязюці аби потім знову піднятися нагору. Аби менше дивитися собі під ноги, граємо в дурнувату гру. Кожен повторює те, що сказали попередні і в кінці додає свій “перл”, а наступний в свою чергу намагається повторити весь цей маразм. Коротко переказавши те, що в нас вийшло, можна сказати: спочатку був носок Аліни, а далі все прив’язали до сокири Піаніста. Нижче приводиться оригінал. Ітак, єжина поема про “Красивый столбик” в стилі білого вірша:

“Столбик – красивый камень –
Лежал на потолке, нависая над нами,
Угрожая расправой за носок
Спаленный Алиной позавчера на костре,
Но
Предвещая дождь
Все гнали и тяжело подымались с топором,
Летящим в хорошую Алину рикошетом от Черкеса,
Но попал в палатку.
Гитара, отразившая тяжелое покушение,
Играла, и топор отдыхал.
Пианист танцевал танго сам,
Кровожадно улыбаясь партнерше (Маленький Еж),
Зубы которой торчали красиво.
Валик умывался пяткой Макса,
Вступившей прямо в крем “От”.
Все метушились возле топора,
Отдыхающего в...”

Поки на черговому привалі Валік “думав”, де знаходиться струмок, а решта бійців пластирялась, Аліна з Малєнькім Єжом вже вкотре грозилися Піаністу розправою, обіцяючи влаштувати йому “темну”, або, як сказала Аліна, “чорну”.
- Щоб завжди бути в курсі, яка буде погода, зовсім не обов’язково дивитися тєлік. Достатньо взяти з собою Аліну в похід.
А черкес – підопічний Аліни – все ніяк не міг вгамуватися через той горезвісний, гарнооспіваний носок. На натяк, що в нього чешуться руки, наш синоптик досить стримано відповіла:
- Руки треба мить, дєточка!
Да-а, їй палець в рот не клади, а то всю руку одкусить. Взагалі, хоч Аліна й довго коливалася, але обіцяла нам до кінця дня ніяких сюрпризів з носками, пардон, з погодою.
Ну і ось вона, мов чорний діамант, в оздобленні чорного жерепу – Чорна Клива.
На аццки крутому схилі нам трапилися зовсім свіжі сліди ведмедя. Хоч дертися було неабияк складно, Піаніст вирішив розважити всіх байками про Мєдвєда, та так, що всі бралися за животи й лазили рачки, а Валік ледь не гепнувся з рюкзаком. Натомість Макс жалкував, що він іде першим, а не поруч з аццким “шутніком” і не має щасливої нагоди задушити його.
- Зараз вилазимо на гору, а там сидить Мєдвєд і чекає нас.
Тим часом Аліні, яка спить тільки з ножем, ввижається за деревом ведмідь.
- А прикиньте, зараз з кущів виходить Мєдвєд і каже нам “Прєвєд!” – кепкує з неї Піаніст.
- А може це наш Мєдвєд з Шишор повернувся, - надіється Малєнькій Йожик, яка із всих сил намагається не впадати в паніку.
Через кожні п’ять метрів натикаємось на “сюрприз, залишений нам клишоногим. Піаніст пропонує зафоткать ведмежі какашки, аби мкк-шники підвищили нам категорію маршруту. За складність. А Черкі (так лагідно прозвала Аліна свого підопічного) виступає з ініціативою взяти проби на аналізи і провести лабораторні дослідження.
- А може це стежка витоптана Мєдвєдом і веде до його барлоги? – Висловлював свої припущення Піаніст.
- По ній ходять одні тільки ведмеді і козли, мітячи свою територію, - відповідав йому Валік.
Серйозно замислившись над тим, що робити, якщо дійсно зустрінемо ведмедя, наша розмова набула дещо іншого забарвлення:
- Треба прикинутися шлангом, - радив Піаніст. – Прийде Мєдвєд, подивиться, що з тебе нічого не візьмеш, та й піде. Або розбігтися всім в різні сторони. Він підвисне й не знатиме за ким бігти.
- А він за тим, у кого гітара, - підколов Піаніста Валік. – А ще краще траверсом. Мєдвєд точно не шарить, що таке траверс.
- Да-да, ви говоріть-говоріть, він десь тут причаївся і слухає, що ви про нього говорите.
Як там не було – привал. Макс дослуховується до лісових звуків:
- Там вода журчить, - показує він у сторону.
- Та то Мєдвєд купається. Йому ж теж, певно, жарко...
Аліна, яка вже засумувала за жерепом, зраділа. Правда, не надовго, бо на зміну йому прийшов можжевельник (маслать по ньому теж, в принципі, приємно). З Чорної Кливи на оточуючі сині гори так і хочеться дивитися й дивитися. Та час і вітер підганяють нас вперед:
- Нам же ще треба встигнути на Братківську, - нагадує Піаніст.
Натрапивши на невеличке джерельце, що пробиває свій шлях у великий світ до моря з-під самої вершини (і де воно могло там взятися?), прямо біля дороги, і, зрозумівши, що ліпшого місця зараз годі знайти, стаємо табором прямо посеред дороги. Тулимо одна біля одної палатки, трохи оддалік – місце для вогнища. “Матрасники з великої дороги”, - вже встиг дати визначення цьому явищу всюдисущий Піаніст. Прямо згори прикочуємо дров (от де сокира по-справжньому пригодилась!). Аліна заблудилася в навколишніх кущах, кричучи: “Тут щось ворушиться!”
Валік з Піаністом зайнялися обговоренням серйозних питань саме в той час, як Малєнькій Йож хотіла і намагалася щось своє донести Піаністу.
Ти що, не бачиш, що ми розмовляємо? – Нагримнув на неї Піаніст. – Ти що, не поважаєш нас? Ну добре, хай там мене, а Валіка - в решті-решт нашого руковода?? – Зовсім по-серйозному наїхав на неї він, ледве стримуючисьвід сміху, бачачи, як ефективно вплинули його слова на посмурнілого Малєнького Єжа.
Аліна намагалась знайти в нічному небі Полярну по Великій Ведмедиці. Де знаходиться Велика Ведмедиця їй показала Малєнькій Йожик, зімітувавши неперевершену Гаїчку, розмахуючи своїми лапками і кричучи “Брать!”
Після шикарної трапези народ почав розбігатися по палатках.
Вже було за північ. Гори дихали на нас своєю нічною прохолодою, навіваючи солодкі сни. Тільки Піаністу в ту ніч верзлося казна що. Ніби всі деруться крізь страшні карпатські джунглі по бездоріжжю і кінця краю цьому кошмару нема. В холодному поту прокинувся тоді він та тут же й знову заснув...

На шляху:г.Плоска (1352) – г.Чорна Клива (1719).
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 17:59
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

“Чорная карта” від “чорных ежей”
24.07.

Прокинувшись о 8-ій ранку від дивної музики, бійці в одній палатці ще довго не могли зрозуміти, що в біса коїться. Солодку дрімоту мов рукою зняло – відразу всі заметушились на вихід, боячись, що їхні побоювання виявляться не марними. Мимо нашого табору спокійнісінько пройшлася отара овець з 300 голів, а один з чабанів, довгенько розмовляючи з Максом і Валіком, пильно вдивлявся в наш казан.
“О, перший сніг в цьому році”, - подумав Піаніст, розглядаючи в бінокль схили гір.
Власне сам вихід теж “не забарився” – 10:35 – фіксував все той же Піаніст, виконуючи роль статиста.
Пройшовши метрів 100, попадаємо в жереп. Масланнік з самого рання – гарна прикмета – нічого доброго це явно не віщує.
- Схоже, до нас тут хтось уже був, - каже Піаніст Валіку, які трохи відбилися від решти групи, продираючись крізь аццкий жереп, і потім додає: - Макс, Черкес, Іра й Аліна.
Тим часом ландшафт з кожним днем поступово змінюється. На зміну звичним карпатським смерекам приходить вже звичний жереп та можжевельник. Навіть гори міняють свої обриси. Починаю розуміти, чому гору називають саме Чорною Кливою. За іншими же картами – Чорна Кльова. Що там такого кльового в тому масланніку я й зараз не можу допетрати.
“Хай живе велика демократія! Свободу не спинити!” Саме такими гаслами частина бійців вітали революційне рішення йти на Братківську після довгих дебатів та галасування. Як альтернативу варіантові спускатися з Руської на Чорну Тису і таким чином “підрізати” весь маршрут, Піаніст запропонував більш радикальний вихід з цієї кризової ситуації: на карєматах спускатися відразу в Івано-Франківськ.
З Кливи на Руську нам приходиться йти все по тому ж жерепу. Щоправда, по стежині. Але це не набагато легше. Кожен раз доводиться нагинатися раком і занирювати руками вперед.
Як-не-як, а й цей неприємний відрізок шляху подолано. На південно-східному схилі Руської гори, прямо біля стежини, трохи недоходячи до лисої маківки гори, натикаємося на джерельце, що на карті ніяк не позначене. Поповнивши водні запаси, робимо останній відчайдушний ривок. Все! 1677 м. Перша гора, не рахуючи Погар і Плоску, яку ми взяли до кінця. Хоч гора сама по собі не надто висока, та на неї варто хоч раз зійти і побачити ті краєвиди, що відкриваються з неї. Вдосталь нафоткавшись, настоявшись на голові та відтворивши славнозвісну піраміду Хеопса, валимо далі вниз і вгору по хребту.
Після того як жереп остаточно залюбив Піаніста, він видає в народ геніальну фразу:
- На слідуючий Новий рік я буду замість ялинки масланнік наряжать!
Валік гуманно вирішує сам залишитися на рюкзаках та зачекати групу. Він же то, Чорний Йож, був тут колись!
За 20 хвилин робимо пробіжку для розминки на Братківську туди й назад. Щоправда, ідеш собі майже по рівній дорозі, по якій можна і ровером проїхати, ідеш-ідеш і опа – ти вже на горі! А віддалік вона здавалась такою страшною... Навіть не відчуваєш тих 1788 метрів над рівнем моря. Гордо б’ючи себе в груди, розставляючи пальці віялом, оглядаємося довкола. Десь там внизу бачимо маленьку білу цяточку. То Валік пасеться на наших наплічниках. Аби наш товариш не сумував, намагаємось передати передати йому нашу радість і емоції. Шикуємося в ряд з інтервалом в 1,5 метри. Всим цим парадом диригує звісно ж наш аццкий музикант – Піаніст:
- Крок вправо – раз! Праву руку в сторону – два! Ліву руку в сторону – три!
І після деякої паузи гуртом починаємо волати, як несамовиті:
- А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
У відповідь бачимо, як біла цяточка заворушилась, застрибала і замахала нам руками.
Вертаємося назад (що, до речі, робити набагато важче, ніж підійматися на гору навіть із здоровенним рюкзаком).
- Перекус, - скомандував Валік.
- Бра-а-ать! – підтримав його повеселілий Черкес.
Уминаємо на обід шпроти з галєтним печивом. Цікаве смакове поєднання (Невеличка порада для тих, хто на свій страх і ризик, переступивши через всі забобони своєї бабці, таки наважиться піти в гори. Краще всього ходити на солоному бутербродному крекері.). Піаніст заливається шпротним маслом, радий тим, що слово “Дерибан!!!” нині не в моді, і в той же час, вже вилизуючи пусту бляшанку, обурюється тим, що вчора без його відома безжально ВИЛИЛИ в топку такий смачний і калорійний продукт. За це його охрещують Термінатором-2. трохи відпочивши від хавкопожирання (Хух! Аж піт на лоба виступив!), премося з карти-кілометрівки, де російською чорним по білому написано “Чорная Тиса”.
- Видно її робили “чорные ежи”, - констатує Валік.
Макс, схожий на дресированого собачку, ладен був зробити який завгодно трюк заради цукерки. Цей фокус на Піаніста вже давно не діє. В загальній уяві спливла картина, як він ганявся за палкою під Погаром, щоправда, заохочений зі сторони Малєнького Єжа грошовим папірцем.
Спускаємося до тієї аццкої “Чорной Тисы”. Піаніст з Валіком на ходу, переробивши кілька слів з пісні Висоцького “Солдат всегда здоров” в більш конкретний випадок, створили власний варіант “Турист всегда здоров”, що стало нашим своєрідним гімном (наголос в останньому слові на першому складі!!!):

Турист всегда здоров, турист на все готов,
И пыль, как из ковров, мы выбиваем из дорог.
И не остановиться, и не сменить ноги –
Маслают по Карпатам черные ежи.

Сквозь дебри через реки, за метром метр
Ползут на четвереньках туристы группы “Центр”.
На первый-второй рассчитайсь! Первый-второй!..
Первый шаг вперед – прощай! Первый-второй!..
А каждый второй, тоже дурной, на Довбушанку прется за тобой.
Первый-второй, первый-второй, первый-второй!

А перед нами все цветет, за нами все горит.
Не надо думать – с нами тот, кто с компасом идет.
Немытые, небритые вернемся по домам,
Набитый холодильник наградой будет нам.


Все впереди – а ныне, за метром метр
Ползут на четвереньках туристы группы “Центр”.
На первый-второй рассчитайсь! Первый-второй!..
Первый шаг вперед – прощай! Первый-второй!..
А каждый второй, тоже дурной, на Довбушанку прется за тобой.
Первый-второй, первый-второй, первый-второй!

На полонині, вже біля самої річки зустрічаємо корівок, що мирно собі пожовували травичку.
- Іра, Аліна, вмієте доїть корів? Ось вам казан, - приколює дівчат Валік, який разом з Максом найбільше хотіли молока і, певно, весь цей похід лишень про нього й думали.
Тим часом Піаніст вирішив викупатися й випратися (ну дійсно, скільки вже можна отруювати життя оточуючим!). Вже вилазячи на берег і одягаючи свої бакани, він помітив кровавий мозоль на нозі. Ну нарешті і в Піаніста вискочив мозоль на п’ятий день походу! А то йде собі, ухмиляється та язвить всю дорогу, бачачи які вихиляси виробляють накульгуючи його товариші. Відразу й нога заболіла і загострилось запалення хитрості (а все-таки приємно, як хтось тобі надає допомогу ;).
А далі приємного стало мало. Жодного натяку на дорогу і єдиний орієнтир – це компас та річка, що дзюрчить внизу.
Валік, щоб хоч якось прогнати сумні думи, які починають закрадатися в голови бійців, по-філософськи розмірковує про “масланіє” як про вид спорту. Ви лишень вслухайтесь, як файно звучить: “Олімпійський чемпіон з маслання”... Тим часом Макс з Піаністом, спіймавши кураж, лякають і так заляканих єжей всілякими розповідями про тортури та покарання, які існували в звичаях різних народів.
Рики, шия, а в декого й ніс пеклом пекли, обпечені за день палючим сонцем. І тут як на чиєсь прохання ми потрапляємо в затінок сухостоя – сухих смерек. Їхні кістляві ніжні пальчики мило ласкали наші руки й обличчя з ніжністю щойнонаточеного леза ножа. І так добрі дві карпатські милі... Тепер вже не тільки Аліна з сумом згадувала жереп, залишений далеко позаду...
Попереду нас дико закричав Макс та так, що всі подумали, що німці наступають. Виявилося ж, що в його тілі прокинувся дух грибника, а “німцями” виявилися білі грибочки, що гордо красувалися в своїх шляпках.
Вже повністю заплутавши нас, наші єжеводи, як зжалося, вже вкотре повернули туди, звідкіля ми до цього йшли.
- А чьо ми ходимо то туди, то тепер назад? – Намагалася з’ясувати правду Малєнькій Йож.
- Ну нам же треба на одиничку 130 кілометрів намаслать! – Пояснив їй Піаніст.
- Ходим, тусуємося півдня на двох горбах як у себе дома, - продовжувала невдоволено бурчати вона.
- Таки, виходить, мій сон виявився пророчим, - мовив задумливо Піаніст, якого тут же хотіли, як Аліну два дні тому, повісити на рею.
А Макс з Валіком все продовжували перти по аццкому азимуту, прокладаючи за собою нові стежки, незводячи очей з компасу.
- Краще всього ходить по азимуту, - говорив Піаніст, в якого рот не затикався, поділяючи їхню позицію, - так коротше виходить...
Злігши на черговому привалі, Піаніст знову почав задовбувати всіх своїм питанням: “То де ж море?”
- Оно, - махнув рукою Валік в напрямку річки.
То воно ж має бути кругленьким, - заперечив Піаніст, якого хотіли налюбить.
- Чим тобі наш казан не море? Ми кожен день в морі хавку готуємо, - втрутилася в розмову й Аліна.
- А прикиньте в морі хавку варить... – Надто розмріявся Піаніст, - зате солить не треба і сардини відкривать...
Ще після недовгих ходінь по азимуту знаходимо потрібну нам дорогу, яка веде нас через самотню колибу й одинокий заржавілий трактор, який перестав їздити з тих пір, як на Землі ще розгулювали динозаври з брантазябрами. З кожним кроком відчувається наближення цивілізації. Вже сонце, виблискуючи останніми багряними променями, ніби простягаючи до нас свої теплі пальці, ласкало і бавилось з нами, ховаючись за верхівки смерек. А ми невпинно собі йшли вперед, наспівуючи хвацькі українські пісні. Про милого, який варенички просить. Про милую, яка молодого підманула-підвела (найкраще ця пісня виходила в Черкеса). Про Дорошенка й Сагайдачного, що проміняв жінку на тютюн та люльку. Про те, як горіла сосна, палала. І про те, як їхали козаки із Дону додому та й прив’язали Галю до сосни косами. Співали і про пачку цигарок, і про алюмінієві помідори. А Макс з Валіком згадували дитинство: “Ах, детство, детство, куда спешишь? Не нагулялся я еще...”
Малєнькій Йож знайшла собі по дорозі не дитячий пеньок і тягнула його в обнімку з собою решту дороги, мов маленького йожечка. На запитання “Як його звати?” відповіла:
- Це – Дрова.
Хм, яке чудернацьке ім’я!
Піаніст, який поступово почав акліматизовуватися до місцевого колориту, вже остаточно перейшов на літній карпатський час:
- За карпатським часом ще й день не почався, нам ще маслать і маслать!
Ну от, домаслали ми до поселення з п’яти колиб, що також зветься Чорною Тисою. Аліні все ввижались ворожі петцеля, що блимали на неї (а то, виявилось, гуцули ватру розклали), від чого вона ще міцніше стискала рукоятку свого кинжала. Врешті-решт після вилазки у ворожий стан вирішили не зраджувати своїм традиціям і знову ночувати на дорозі, яка, щоправда, була тупіковою і упиралася в річку Апшинець. Розібравши місцевий місток через річку, ми влаштували з нього валгалу. Піаніст, помивши і, очевидно, застудивши голову, сидів в позі Будди, читаючи Малєнькому Єжу велику мантру “Цей тут”, а Аліна рахувала, на якому слові його нарешті заціпить. Малєнького Єжа, з якої Малєнькій Піаніст виганяв біса, плющило, ковбасило і рвало на всі чотири сторони світу, а десь на 58-му повторі великої мантри злий демон покинув її тіло, і вона нарешті впала в глибокий транс. Після аццкого сеансу білої магії, слава про цілительні надприродні сили Піаніста розповзлися по всій окрузі, та, не бажаючи більше приймати закази на сьогодні, він побрів у свою барлогу.
Валік з Максом ще довго розпинав гітару, сидячи біля огніски. Черкес, як завжди, проспав свої вітамінки. Піаніст уві сні бурмотів собі під ніс щось на зразок “Цей тут” чи то “Цей там”, а Малєнькому Єжу снилося, як він її тортує. Тільки Аліні не снились її носки: вона стояла на сторожі нашого сну зі своїм вірним ножем. Хоча... Хто її зна?.. Ви точно вранці перераховували свої носки??

На шляху: г.Чорна Клива (1719) – г.Руська (1677) – г.Братківська (1788) – р.Чорна Тиса – р.Апшинець.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Peshexod 24 Жовт 2006 18:00
Peshexod
Offline
Йож

EU
Пацюк
Повідомлення: 78
Стать:
Приєднався: 7 Бер 2006
Останнє повідомлення: 26 Січ 2011
Останній раз Online: 3 Жовт 2011
Пианист расказывает истинную правду :) вот доказательства

[:D] [help] [yes]
2 Пианист.
Сорри что влез в твой расказ


Редаговано Peshexod 24 Жовт 2006  • Причина: Совесть замучала . . .

Пойдём, я покажу тебе то место, откуда видно то место, куда нам надо ... было.

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 18:01
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

“Маслать, маслать до Куш-Кая!”
або
В пошуках міфічної Трояски
25.07.

Піаніст ще довго намагався хоробро боротися, розмахуючи грудною жопою, яку поцупив в Малєнького Єжа, та вогонь все ніяк не хотів показувати свої язики. Врешті-решт спільними зусиллями з Аліною їм вдалося це зробити. Рівно за розкладом, о 7:30, аццки тарабанячи в свій аццкий чорний казанок, Піаніст будив весь табір, надриваючи горлянку: “Вставай, Україно, вставай, рідна ненько, москаль вже годину не спить!” поки гуцули в сусідньому селі з переляку хапалися за свої довгі ножі, Валік, що першим викотився з палатки, зо сміху хапався за свого живота.
Після ситного сніданку наші горе-герої вервечкою почерзі сходили покиснути в бурхливих водах Апшинця. Іра давала безкоштовні приватні уроки танго Аліні й Валіку.
Мимо нашого барвистого табору пройшлася група матрасників, яких вже встигли вивести на прогулянку і яка цікаво вивчала нас з безпечної для них відстані.
- Нас навіть матрасники вже обігнали, - мовив з докором Піаніст, який сам валявся на сонечку, погладжуючи свій живіт.
Аліна розповідала, як їй всю ніч ввижалося, що хтось лізе до неї в палатку. Саме до неї, а не до Піаніста, який спав, як убитий, в передаутдор’ї, тобто на виході з палатки.
Нарешті зібравши всі свої манатки, о 10:00 ми покинули місце свого нічного ліжбища.
“Хай живуть сумнівні розваги!” Приблизно з таким настроєм наші дуристи жбурляли через ріку здоровенну колоду. Трохи меншу колоду, яка полетіла слідом за першою, нафіг унесло водою. Почухавши свою макітру, ми вирішили не ускладнювати собі і так не просте життя і пішли по тому ж березі далі. Щоправда, метрів через 100 нам таки прийшлося роззуватися і переходити річку. Наш аццкий єжевод Валік скомандував, в кого є змінне взуття, перезуватися. На роздачі опинилися Макс, Піаніст та він сам, які втрьох виконували надалі роль гондольєрів. Ну є такі люди у Венеції, які катають дуристів зі всього світу від одного боку вулиці до іншого.
Валік черговий раз указував на протилежний берег ріки. Наші дівчата тут же розквітали, мов червоні рожі (Що тут смішного? Це такі квіти. І, до речі, гарні. Ну як не подобається, то читайте “червоні троянди”), і почували себе по-королівськи. Хіба що не вистачало ще кого-небудь, хто поруч би йшов з опахалом. Повертаючись назад за цінним “вантажем”, Піаніст з накинутою на шию грузпетлею, схожою скоріш за все на повідок, який в руках тримав Валік, нагадував бідне пухнасте й біле цуценя. Прям якийсь ручний Піаніст! Він же, придивляючись до нового хазяїна, жалібно скавчав:
- Віддамся в хороші руки.

- От тобі й довіряйся “дорогам” вздовж гірських річок! – Сокрушався Валік. Прикольно було б тут навесні погуляти...
Коли наші дуристи вже вдосталь нагулялися по річках, вони звернули на карпатський автобан. Тобто подерлися вгору туди, де, по ідеї, мала бути доріжка на Свидовець. Пробираючись по цьому автобану, який був явно в занедбаному стані, інакше як можна пояснити те, що на ньому росли суцільні чагарі в п’ятиповерхівку, ми згадали геть усі лайливі слова. Щоправда, матюкалися ми теж по-своєму оригінально. Наприклад, ”Іди на Довбушанку!” чи “Ах ти, собака жіночого роду!”
Ждучи інформацію, яку нам принесе наша розвідка, Аліна пророчим голосом Нострадамуса, мовить:
- Скоро буде дощ.
Піаніст вже без зайвих слів тут же лізе в свій рюкзак за хайпорою. Все-таки наш синоптик вже заслужила до себе довіру. За кілька хвилин закрапав і дощик (а хто сумнівався?).
Вимаслуєм вгору на полонинку, де під тентом зупиняємось на перекус. Макс із пластиковою пляшкою поліз в кущі чорниці. Це був початок великого аццкого процесу шмурдьоприготування. Хоча насправді тоді ще ніхто не знав, що з того може вийти.
З полегшенням дивимося на чорну гору Татаруку, яку з самого підніжжя і навіть трохи вище вершечка вкриває чорний жереп. От де б Аліні сподобалось! Адже згідно з нашим першоплановим маршрутом, ми мали пертися на Трояску через неї. Там би й нас знайшли вічнозеленими в вічномолодому нев’янучому жерепі... А Піаніст вже городить грандіозні плани на майбутнє, підбиваючи Валіка наступного разу піти окремим походом на саму Татаруку. Десь так на недільку із сокирами та пилками. А Малєнькій Йожик вирішила увіковічнити ім’я Макса, перейменувавши Татаруку. Оце справді є чим пишатися!
От нарешті виходимо на полонину біля підніжжя Свидовця. Краса неймовірна! Піаніст, який тільки з Довбушанки бачив море, тепер переймається питанням “А де Трояска?” Озеро тобто. Не дарма він Водолій – любить свою стихію. Одні кажуть, що десь тут, інші – що треба перелізти через хребет. На нашому шляху стають корови, які грайливо дзеленчать своїми дзвіночками та підморгують Черкесу, який вже шість днів крім Аліни й Іри більш не бачив дівок.
- Диви, які цицькаті!
Одна корівка розвернулася до нас своїм “обличчям” і почала крутити хвостом.
- А це вона фліртує!
Знову, як грім серед ясного неба (дощик давно вже минув), лунає “По матрьошкам!” – нема часу на залицяння. Востаннє махнувши нам хвостом, корови пішли своєю дорогою, а ми своєю.
Малєнькій Йож раділа за Піаніста, мовляв нарешті ти побачиш Трояску. А вона, між іншим, мов прикрий міраж в пустелі, не з’являлась і не з’являлась. От тоді його й осінило:
- Трояска – срізь. В неї треба лише увірувать і побачити.
Аліна натомість думала зовсім про інше:
- А який, вважається, найкрасивіший масив? – Питала вона.
- Троєщинський, - коротко відповідав їй Валік.
Сидимо на суцільному чорничному коврі. На прикрість Максу, тут вона ще зелена.
- А я думала, що чим ближче до сонця, тим швидше вона стигне, - ділилася своїми думками Аліна.
- Виходить, що на Евересті чорниця вже давно відійшла, - підмітив Піаніст.
Деремося далі на Трояску. Гору. Міфічного ж озера не видать. Черкі, як бувалий альпініст та підкорювач вершин, повів вперед за собою всю групу. Піаніст, який опинився позаду замикаючого (Малого Єжа), як завжди в своєму стилі розказував дівчатам анекдоти та травив байки. Їм же приходилося раз по раз зупинятися, аби побороти приступи сміху. Тепер вже Піаністу доводилося кричати “Барзо!” та “Хутко!”, а то по-німецьки “Шнеля!” вони не розуміли.
Ну от, сидимо на горі Троясці і жуємо сухарі. Десь внизу виблискує оком невеличке озерце, більше схоже на калюжу. “Може це і є Трояска?” – Думав Піаніст. Хоч, якщо вірити карті, яку складали “чорные ежи”, її тут і бути не може.
- Цікаво, тут польське радіо ловиться? – Говорив сам до себе Піаніст, який хотів був взяти з собою прийомник. От карпатське радіо – це без проблем і спіймати його – що лисого побрить. Виходить на лису гору один гуцул та й кричить: “Куме-е-е!!! Чуєш мене? Вже сонце встало, 6-та година за карпатським часом. Он вже клятий москаль не спить, а ти корів своїх на полонину ще не вигнав...”
А Черкес все допитується:
- А де Свидовець?
На що Малєнький Йож одеським акцентом мудро відповідає:
- Сідай на жопу – ти вже на ньому!
Підриваємося, йдемо далі. Попереду нас вдалині маячить Близниця – найвища гора Свидовця (1880), - але нам не туди. Може якось іншим разом.
Аліна, наслідуючи Малєнького Єжа, підбирає з дороги пусту пластикову пляшку. Сонце мальовничо ховається за голі хребти Свидовця. Вбік від нас внизу простяглася мальовнича долина, порізана кількома рядами гірських хребців, на краю якої видніється якесь озерце. Це щось схоже на Догяску. Аліні й Малєнькому Єжу ввижається в ній та сама міфічна Трояска. Взагалі слід відмітити, що природа, відколи ми попали на Свидовець, різко змінилася й нагадувала напівпустельний пейзаж. Де-не-де місцями траплявся можжевельник. От тільки зеленої трави в пустелі точно не зустрінеш. Смарагдовий килим стелився аж за небокрай, куди сягало око. Обриси гір теж стали більш чіткими та правильними – тобто все в дотриманні найтонших деталей суворої класики та уявлень про те, якими мають бути справжні гори.
- О! А осьо й Трояска! – Вигукнув весело Піаніст, якого, мабуть, почало глючить.
- Де-де? – Враз заторохтіли Аліна й Малєнькій Йожик.
- Та ось де, під ногами!
- Тоді наступна калюжа – це Догяска?

- Маслать, маслать до Куш-Кая! – Підстьобує нас Валік. Аби хоч якось розважитись, він розповідає про дуристів, які з фарами на лобі маслали до загадкової Куш-Каї. До слова, їхній подвиг нам не судилося сьогодні повторити.
О! Дуристи! – Вигукує Аліна, показуючи кудись вперед. Ми їх двічі лякалисвоєю зірочкою (це щось страшніше за бойову свиню). Другий раз вже проходячи мимо їхнього табури. Горлали пісень. Ну як завжди. “Солдаты группы “Центр””, “Ти ж мене підманула” і звісно ж “Лента за лентою” та “ще не вмерла Україна”. Вони проводжали нас очима аж до самого горизонту. Ще б пак! Такі дуристи не часто ходять по горах (Хоча це слово “дуристи”, що нам прищепив його Іван Іванич, набуло надто широкого змісту і до нас вже не підходило).
Тихенько собі горлаючи пісеньки, ми якраз в тому місці продуплили дорогу на Стіг. Дійшовши майже до Близниці, розуміємо, що “шото тута не того”. “Вперед! Там воля або смерть!” – З такими думками ми поверталися назад.
Вже геть стемніло. Високо в небі над нами зоріла Велика Ведмедиця, що враз нагадала нам про Гаїчку. Піаніст з Максом подерлися крутосхилом на хребет, шукаючи з-поміж тисяч доріг ту одну-єдину, яка має нас вивести в валгалу. По праву руку від них стояв табір, а внизу світилися вогні Драгобрату. Зрозумівши, що нам ще маслать і маслать, а Куш-Каї на горизонті навіть не видно, вони поспішають порадувати інших. Після палких і гарячих обговорень наше керівництво приймає непросте рішення: розставляти палатки прямо тут (Все-таки демократія – зло. Один раз дай волю єжам і вони тобі сядуть на голову!).
А тим часом до нас спускаються, очевидно, петцеля тих, що отаборилися нагорі.
- Не спускайтеся сюди! Тут нічого хорошого нема, - спробувала їх застерегти Малєнькій Йожик.
- Добрий день! – Привіталися натомість вони з нами віддалік, продовжуючи спускатися.
- Та який же день, як зараз ніч?!
Вони щось на те відповіли, що залишилось нам незрозумілим.
- Ой, а ми вас трішечки не розуміємо, - одколов Валік.
Ці троє хлопаків виявилися звичайними поляками. Ось вони нарешті спустилися до нас і зупинилися метрів за п’ять. Далі в свою чергу до них підійшли ми, аби привітатися за руку та відрекомендуватися.
- Є ще польська незгінела! – Привітався з ними Піаніст, який ще виходить знає перший рядок польського гімну. У відповідь почувся дружній сміх.
- Марек.
- Анжей.
- ..., - третього, даруйте, не пригадую, як звали. Ну я же не хлопчик з феноменальною пам’ятю!
Їх також бентежило те саме, що і нас. Відсутність будь-яких дров. Щоправда, вони довго не могли зрозуміти, що таке “дрова”, “вогонь”, “кастьор”, а почувши “ватра”, по-своєму перепитали “Огніска?” Далі вони в нас почали питати, куди ми йдемо, а потім розказали, куди вони тримають шлях. Ці хлопаки сьогодні тільки приїхали, а йдуть з Квасів до Ясині. Не дивуйтесь, через Свидовець та Горгани. Обмінявшись люб’язностями, прощаємося з цими приємними та цікавими мандрівниками.
Поки всі метушаться, Піаніст на повному серйозі думає діставати гітару. Просто аццкий музикант! (І де він на нашу голову взявся?..)
На вечерю – сухпай і для підняття настрою – “Мінует”. Наша завхавша сокрушається тим, що розкладка терпить непередбачені зміни.
А тим часом Піаніст з Аліною сиділи, думали про життя по різних боках каньйона (вона – під Близницею, а він – під Стогом), сліплячи фарами один одному очі... (ну не бігать же аж за перевал?!)
Отаке воно життя в горах. Отаким запам’ятається 6-ий день походу нашим друзям-мандрівникам. І ні про що, певно, жаліти ніхто з них не буде. Хіба про те, що ці дні так швидко минули. І навіть Піаніст не буде жалкувати про те, що йому довелось тоді сидіти у височенній траві...

На шляху: р.Апшинець – хр.Свидовець: г.Трояска (1702) – хр.Апшинець.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...

Надіслано Pianist 24 Жовт 2006 18:03
Pianist
Offline
Трендливий Йож

UA
Водлолій
Повідомлення: 295
Стать:
Приєднався: 27 Лют 2006
Останнє повідомлення: 30 Лист 2007
Останній раз Online: 3 Груд 2007

Що таке “купе сєна” і з чим його їдять
26.07.

Ще сонні гори прокидалися від нічного сну. Сонце, що підіймалося над горою, будило нас, простягаючи свої руки. Долини внизу дихали прохолодною ранковою свіжістю. Так починався новий день.
На початку 8-ї весь наш табір вже стояв на ногах. Важко сказати, що робилося в головах Макса й Валіка, проте навіть кожен непосвячений в стан справ боєць розумів, що від сьогоднішнього дня залежить все. Бо й так більшу кількість днів ми тим і займались, що наздоганяли свій маршрут. А все через той злощасний носок...
Налаштовуючись на хвилю “Карпатського радіо”, слухаємо прогноз погоди:
- Слово надається нашому синоптику Аліні. Що ви скажете нам хорошого, якою буде сьогодні погода?
- До обіду має бути сонячно та без істотних опадів.
- А далі?
- А далі побачимо...
отак воно завжди: ранок вітає нас сонечком та синім безхмарним небом, а вдень починаються якісь викрутаси.
О 8:25 ми лишили своє місце стоянки, покращивши свій попередній рекорд аж на п’ять хвилин.
Справа від нас в жолобі мирно покоївся сніжник, який мріяв долежати до холодів. Наші польські друзі лише вилазили зі своїх палаток. Все-таки вони, порівняно з нами, живуть на годину пізніше. Згадалась стара приказка на новий лад: “Вставай, польська матка, хохол вже годину не спить!” Вони лишень збиралися снідати червоною ікрою, яку помітив своїм підкованим оком Черкі (І де він міг її вгледіти? Я бачив лишень чорну). Поляк ходить в гості звечора, а українець зранку. Тепер вже ми першими привіталися з ними по-польськи, так як вони вчора по-нашому.
- Чєшь!
Питаємось, звідкіль вони самі будуть.
- З Гданську, - відповідають вони. Ну ми говоримо їм щось по типу “Київ і Гданськ – навіки брати”, “Міцкевич – класний чувак, а Кваснєвский – взагалі вилитий хохол”. Гарно ж Хмельницький почесав їх під Жовтими Водами і шкода, що не пішов далі за Збараж.
Фотографуємося на пам’ять. Голодний Черкес, замість того, щоб сказати “Пови-и-идло!”, недвозначно натякає нашим західним друзям “Чі-і-із!”, ніби випрошуючи в них шматок сиру з їхнього стола. Тепер поляки з нами фотографуються. Ох уж це польське “дупка”, що добряче повеселило нас усіх!
- Алєс рауш! – Все збирала усіх в кадр полячка, що мало означати “Ану, всі докупи!”, а потім ще довго на нас “смєшкала”.
Барзо подзенькувавши, прощаємося з ними “Чєшь!”, і, облизуючись аж до вух, йдемо геть. Тобто своїм шляхом.
- Щось я відчуваю себе повним лопухом. Вітались “чєшь” і прощаємось “чєшь”... – Ділився одкровенням Піаніст.
- А це в них означає і “привіт”, і “бувай”, - трохи заспокоїв його Валік.
Спускаємося до бази “Драгобрат” в надії спіймати хелікоптер до Ясині. Військовий, а з вигляду приємний дядечко, з автоматом наперевіс запитує в нас, чи не бачили поляків. Ну ми й кажемо там-то й там-то. Він невесело пожартувавши, мовляв, буду стріляти, як зрубають бодай дерево і не заберуться звідтіля, пішов собі далі.
Нас наздоганяє грузовичок. “Оце так фарт!” – Думаємо ми, перелазячи через борт машини. Міцно чіпляємося руками за борт, і наш хелікоптер рушає з місця під наш загальний визг захвату. Та-ак, це ще одна родзинка наших Карпат. Дорога скаженою змійкою тікає від нас вперед і вниз, примушуючи на крутих віражах завмирати наші серця.
- Куди там тому Шумахеру! Він би вилетів на першому ж повороті, - говорить, перекрикуючи вітер, Валік.
- Шумахер відпочиває поруч з “топором”, - не може не згодитися з ним Піаніст.
Грайливий вітер обхльостує наші щасливі обличчя. Нам приходиться лише міцніше триматися за борт машини і встигати вчасно пригинатися, аби не спіймати гілку головою. Тим часом хелікоптер розганяється до крутої гірки, бачачи яку, в нас паморочиться голова і мимоволі заплющуються очі, аби не бути свідком цієї кровавої сцени. З’їхавши з неї, з полегшенням зітхаємо так, мовби наново народилися на світ. Куди там тим американським гіркам до наших, карпатських! Янкі, певно, тут би обмочилися зо страху.
Вже їдучи по Ясині, проїжджаємо повз крамницю “Петрос”.
- О! Нам сюди! – Вигукує Валік.
Рівно о 10:00 висаджуємося в центрі Ясині, самі собі дивуючись, як гарно ми сьогодні маслаємо. Беремо штурмом один магазинчик, а Валік з Максом – місцевий базарчик, після чого влаштовуємо собі валгалу. Ми вже можемо собі таке дозволити, бо чорні хмари стосовно Петроса починають потроху розвіюватися. Тим часом повернення до цивілізації навіває нам дещо ностальгійний настрій, адже саме зараз ми як ніколи усвідомлюємо те, що нам лишилось зробити всього один марш-кидок і вже післязавтра вертатимемось додому.
Макс з Валіком нарешті втілили свою мрію всього походу – купили і тут же виглушили майже на двох (Піаніст їм лише символічно допоміг) 3,5 літри молока. Набивши свій живіт аж по горло, нас зовсім розморює. Така собі полудньовка. А невгамовний Малєнькій Йожик з невгамовним Малєнькім Піаністом, сховавшись подалі від сторонніх очей за магазином на задньому дворику, востаннє перед Петросом відшліфовували свій аццкий вихід на нього. Валік з Аліною теж не пасли задніх. Вже відчувалось, що над ними за весь похід добряче попрацювала вчителька танців. Валік хитрощами задумував перемогти в цій справі Піаніста, готуючи підступний план його капітуляції:
- Головне перед Петросом Піаніста добряче нагодувати...
Далі черга знущатися над Піаністом підійшла до Аліни, яка з його волосся зробила вороняче кубло.
Виспавшись і вилежавшись, нехотя відриваємо від землі свої рюкзаки і плентаємося до маршруток (все-таки, як ми переконалися, краще поганенько їхати, ніж добре йти :). Доїжджаємо до сусіднього села Лазіщина. Знову згадався наш знайомий вуйко з Коломиї, котрий радив нам іти на Петрос з Лазіщини, а не з Квасів, як ми то думали спочатку.
- Як з Лазіщини йдеш, то видко, що це є гора. А з Квасів ідеш собі, ідеш неквапно, помалу набираючи висоту, та й гоц – ти вже на горі, - розказував він нам тоді.
Далі ще одним хелікоптером на замовлення нас підкидають до КПП (контрольно-пропускного пункту). Цікавий хлопак нас підвозив. Всю дорогу розповідав нам про надзвичайні властивості кореня жень-шеню та про те, як на днях під Говерлою та Петросом блискавка побила туристів.
Висадившись, йдемо далі, питаючи в місцевого хлопака, як далеко до бази “Козьмещик”, на що той відповідає: “Сім миль”. А двоє дуристів з Росії (один хлопак сам з Мінська, інший – з Калінінграда, а обоє навчаються в Санкт-Петербурзі) тут же сказали: “Мінут 30”. Ох уже ці загадкові карпатські милі! Цікавими вони виявилися людьми, зовсім не схожими на тих клятих москалів. Хоча й обєзбашені: орієнтуватися в горах по двухкілометрівці – це гоніво. Хе! Їм теж сподобались наші карпатські хелікоптери, якими вони щодня катались в Лазіщину за пивом. Радилися з нами, куди б їм ще сходити. Ми їх послали на Свидовець. Там дров нема – хай ідуть собі!
На привалі в нас зародилася ідея зробити з чорниці настоянку. Щось схоже на лікер. Ради такого Аліна з радістю віддала свою чекушечку так, ніби чекала цієї миті, як її відкриють, весь похід. Вийшло щось аццке, хоча пахло досить смачно.
По дорозі зустрічаємо жіночок з повними відрами афенів (так місцеві називають чорницю), все частіше на нашому шляху з’являються групки матрасників – відчувається, що турбаза близько.
Дорога непомітно звертає вбік і за поворотом нам відкривається... Говерла. Піаніст з ностальгією згадує, як півроку тому сторчма летів з неї... Майже рідні місця! Тут він вдруге народився, і тут його на день народження вкинули в крижану річку. Одним словом, є що згадати.
Ось нарешті через годинку нам показалися намети Козьмещика, чи, як казала Малєнький Йож, - Кузьнєчіка.
Такого великого збіговиська матрасників я ще не бачив, - говорив вражений Піаніст, який тут же пропонував зафоткатися на фоні цієї матрасної вакханалії. Хлопаки з Хусту, яких разом з нами підкинули до КПП, вже встигли тут розбити свої намети та розвести вогонь.
На 7-ий день походу нарешті нам показався Він – Його Величність Петрос. Без всякого сумніву – окраса Карпат. Мов дорогий діамант, він синів попереду нас, возвеличуючись над високими смереками. Єдиний двохтисячник на нашому шляху.
Піаніст забави ради дразнив дівчат чудернацькою назвою п’ятого по висоті двохтисячника Українських Карпат. Химерна гора з відміткою 2016 метрів. Це була достойна відповідь на фірмовий слоган Малєнького Єжа “Корабли лавировали, лавировали, но не вылавировали”. Здається, у вимові нічого складного немає, але попробуй запам’ятати навіть з десятого разу! Перепитуючи в них через півгодини: “То як же зветься гора Чорногорського хребта з висотою 2016 метрів?”, - можна було почути все, що завгодно, тільки не правильну назву. Жаль, що наш пісєц, якому часто доводилося робити нотатки прямо на ходу, лізучи вгору чи спускаючись вниз, часом деручись крізь нетрі, не встиг записати ці перли. Зате Піаніст добряче повеселився. Ну добре-добре, відкрию вам секрет, навіки закарбувавши в цьому літописі назву цієї гори. Тож зветься вона Гутин-Томнатик. І прошу надалі не плутати.
На черговому привалі Піаніст навіть встиг скімартути на величезному поваленому дереві коло обриву. Навіть щось приснилося. Далі, поки наша розвідка чинила диверсії на партизанських шляхах, Аліна з Піаністом заглибились в лісові нетрі, збираючи афени на благе діло.
- Ну все, пора спускатися до наших, а то так недовго й на Петрос вилізти, - говорив він їй.
Пройшовши ще хвилин 10, наші дуристи зупинилися неподалік джерельця на місце ночівлі. На годиннику була 6-та година вечора, за карпатським часом – невідомо, бо місцеве радіо, взявши музичну паузу, безупинку крутило самі лишень коломийки. Все-таки гарно маслонули за день від самого Драгобрату!
Макс, Аліна й Піаніст зганяли до сусідніх колиб, надіячись дістати там справжню карпатську бринзу, та нічого окрім літра молока вони не принесли.
- А чьо так мало? – Обурювався Валік.
І вперше за весь похід в нас була справжня валгала! Макс натягнув між дерев аццкий гамак, в якому могло сидіти три єжа, а добрий завхав викотила в народ кіло макарон і дві банки тушонки. І це все на шестеро рил! Ужраться можна! І це при тому, що ми все до грама доїли. Черкі, якому хавки завжди було мало (хоч інші інколи не знали куди її дівати), зібрався побити всі рекорди Піаніста і з Петроса доблювнути не до Лазіщини чи Ясіні, а аж до самого Франика!
- А ти не ужрешся, дєточка? – Переживала за нього Алінка. На обличчі решти наших товаришів виступав холодний піт, бачачи, як Аліна сушить свої носки.
- Піду, мабуть, дров наламаю, - мовив Валік, в якого це непогано виходило і якому стало нудьгувато. – Та ні, це ще нагинатися треба після такої аццкої вечері.
Хм, справді, вийшов якийсь обжиральний похід... А Черкес все ніяк не міг дочекатися, коли ж ці аццкі музиканти викотять свою бандуру:
- Зіграйте нам що-небудь на гітарі, - просив він майже благальним тоном.
- В доміно?
- А давайте в жмурки! – Подав ініціативу Макс. – Чур за Петрос не ховаться!
Піаніста, який мирно розгойдувався в гамаку і ні про що лихе не здогадувався, підступні йожики зв’язали, запнули його рожевою хустинкою Аліни, а замість кляпа, сунули в рота пляшку. Мабуть, вчинили розправу за його довгий язик... Справжні нелюди!
Знайшовши собі розвагу, наші йожики грали в гру “Відгадай пісню”. Береться йож, якиму затикають вуха, береться будь-який рядок з пісні, який розбивається на слова. Кожному єжу дістається якесь слово. Далі той колючий брат, якому затикали вуха, по черзі задає найбезглуздіші питання (враховуючи і ті, що мають суто особистий характер), а інший йож має на нього щось відповісти, сказавши при цьому своє слово. На кому відгадується пісня, тому далі затикають вуха. І ось Черкес, слово якого було “пєсєн”, видав просто геніальну фразу, наговоривши при цьому сім мішків гречаної вовни, що вбила всіх наповал, - “купе сєна”. А вже трохи згодом, коли він розподіляв між єжами слова, він видав ще один перл:
- Солнце. Село. За. Горой, - говорив він, тикаючи в нас пальцем, а звертаючись до Аліни, ну ду-у-уже серйозно додав: - Брантазябра...
Процес приготування аццкої чорничної настоянки закінчився віджиманням ягід. Напій благородного фіолетового кольору був готовий до вжитку.
- Слідуючий раз треба їхати в Карпати на початку серпня, коли масово стигне чорниця, і брати з собою побільше горілки і більше дньовок планувати, - говорив Валік, прицмокуючи язиком. Сказати до слова, річ справді вартісна. “Шепіт монаха”, куплений в Ясині, після чорниці відверто не пішов.
Валік з Піаністом грали на шайтан-гітарі, по черзі змінюючи один одного. Щоправда, в основному грав Валік, а Піаніст займався дилетанством. Макс вже заварював другу армєйку кисілю. Дівчата, мов квочки на сідалі, сиділи в гамаку, обсівши Піаніста, а Черкес вже збирався відійти в кращий світ. Світ солодких снів. Все-таки оте його “купе сєна” явно його виснажило. Та й нас також. Та й час був далеко не дитячий. Макс, розправившись з кисилем, плавив на нашій ватрі армєйку Валіка, готуючи в ній... поп-корн. Ага! Це була повністю несподіванка. Далі полилися пісні, мов з відра, у виконання а-капелла. Макс дуже довго соромився, але все ж таки заспівав свою коронну “Ой, чий то кінь стоїть?”, яку, між іншим, запам’ятав з першого разу, почувши її в косівському ресторані.
Так наші посиденьки затягнулися аж до третьої години. Макс з Валіком, які обламалися ставити палатку, повлягалися простонеба. Аліна з Піаністом вклалися вальтом в гамаку. Правда, до ранку в ньому вони так і недожили і затусувались в палатку (хм, а приходилось і на самострасі на полці в Денишах спати). В сонному повітрі витало відчуття чогось радісного і довгожданного. Ось вже вранці на нас чекає Петрос. Але то завтра, а зараз всім треба набратися сил перед фінальним акордом, аби він зазвучав для нас мажором.

На шляху: база “Драгобрат” – с.Ясіня – с.Лазіщина – база “Козьмещик” – підніжжя Петроса.
Скажи мне "Ффатит!" и я скажу тебе, кто ты...
Про форум
 Сторінка 12»
 
Переглядають цю сторінку: 1 [1 Гість]

Powered by AZbb 1.1.01 © 2004-2006 AZ In: 0.023 sec